Вістович промовисто ковтнув слину й приніс із кухні посуд. Переклав усе з пакунків на тарілки.
— Отже, я правильно здогадувалася. Ти не вечеряв, — засміялась гостя.
— З’їв штруделя, розмовляючи з міністром поліції.
— Маєш талант добирати товариство.
Обоє засміялися. Після вечері, не запалюючи світла, пили трав’яну гербату. Вістович подумав, що якби не Бейла, то він хляв би зараз який-небудь міцний аквавіт, заїдаючи першими-ліпшими недоїдками зі своїх запасів.
— Я знайшла школу для тієї дівчинки, Ляни, — сказала Бейла. — З осені може навчатися.
Вістович сердечно їй подякував.
— Я попросив постерункових, щоб навідувались у будинок, де вона мешкає, — додав комісар. — І раз на місяць виводили її горе-батька на задвірок, щоб нам’яти боки. Так, аби йому навіть на думку не спадало лупцювати когось у домі.
Бейла відвернулася.
— Не люблю я цю твою методу, Адаме, — промовила жінка, спостерігаючи, як на вулиці один за одним спалахували електричні ліхтарі.
— Іншої не існує, — відповів комісар, — як не існує навіть закону, що дозволить мені заарештувати цього типа й кинути за ґрати.
Вони трохи помовчали, і Вістович не зводив погляду з її тендітної темної постаті, що тримала в руках теплу чашку. Для нього Бейла зараз була уособленням спокою і затишку.
— Можеш курити, якщо хочеш, — озвалася вона.
Він підвівся і відчинив оберлюфт на вікні. Дістав цигарку й підпалив її запальничкою. З насолодою затягнувся димом. Цього йому справді не вистачало для цілковитої гармонії.
— А про що ти говорив із міністром? — почув він запитання Бейли.
— Колись він мав любовний зв’язок з однією тутешньою пані, заміжньою за офіцером, — трохи повагавшись, почав розповідь комісар. З одного боку, він виказував делікатні факти слідства, про які не знали навіть Самковський і Фельнер, а з іншого — Бейла була єдиною, кому він довіряв навіть більше, ніж собі. Невдовзі офіцер помер від отруєння. Підозра впала на його вдову. А міністр, замість підтримати її, втік до Відня. Його коханка відбула термін у в’язниці. Повернувшись, вона помстилася у доволі вишуканий спосіб. Написала еротичний роман під назвою «Розпусний міністр». Про їхній зв’язок.
— Ти говориш про Ельвіру Сапфо? — запитала Бейла.
— Звідки ти знаєш? — від подиву комісар подавився димом і мусив якусь мить відкашлятись.
— У мене є примірник її роману. Встигла купити, перш ніж поліція вилучила весь наклад із книгарень. Доволі непогано написано, мушу зізнатись… Але продовжуй! Це перше твоє розслідування, яке мені до вподоби.
— Сьогодні вранці з’ясував, що майор Сафронський, чоловік цієї Сапфо, насправді живий. Принаймні ніхто його не труїв.
— Який жах! — не стрималася Бейла. — Бідолашна Сапфо! Усі в’язничні жахи пережила абсолютно незаслужено…
— Аби ти ще більше її пошкодувала, додам, що на її плечі звалилися всі його борги… Втім, важливо не це. Убивства поліціянтів, про які ти, безумовно, знаєш з газет, стаються за кілька днів перед приїздом міністра. Так, ніби хтось вирішив покарати всю поліційну структуру: від низів до верхів, від постерункових і унтерофіцерів до…
— До міністра?
— Саме так. Тільки фон Шпрегорф поки що живий.
— І ти думаєш, що вбивця — цей майор, якого вважали мертвим?
— Поки що це головна моя версія.
Комісар загасив недопалок і закурив знову. З вулиці потягнуло холодом, але Вістович, хоча й був у самій сорочці, його не відчував. Бейла щільніше загорнулася в ковдру.
— А міг він повернутися до дружини? — раптом сказала вона.
— Хто? Сафронський? Навряд…
— Чому ж?
— По-перше, тому що Ельвіра не пустила б його навіть на поріг. Адже саме через нього вона втрапила до в’язниці.
— Гадаю, Сапфо звинувачує в цьому не його, а міністра, свого колишнього коханця. З чоловіком її зв’язує інше відчуття.
— Яке ж?
— Відчуття вини. Вона колись його зрадила і тепер, щоб спокутувати свій вчинок, дбає про нього, переховуючи від світу. Адже вона не лише дружина, але й католичка…
Комісар відійшов від вікна й почав міряти кроками темну кімнату.
— Хтозна, може, ти й маєш рацію, — сказав він за якийсь час. — Коли я прийшов у її помешкання, Ельвіра сказала, що відпустила служницю, але ж зрозуміло, що ніякої служниці в неї немає… Вона живе надзвичайно скромно й мусить сама займатися домашніми справами. А втім, біля столика стояло два крісла, а в креденсі кавник з двома філіжанками, мовби вранішню каву вона п’є з кимось, а не сама.