— Якщо хочете знати щось про жіночі таємниці, комісаре Вістовичу, то й запитувати слід жінку! Чоловік у нашому світі, як сліпець серед лісу, — підсумувала Бейла.
Тим часом Вістович увімкнув світильник і дістав з шухляди листок паперу й перову ручку «Watermann».
— Пробачиш мені, якщо я відволічуся на кілька хвилин? — запитав він Бейлу.
— Гаразд, але я в цей час роздягатимусь…
Він усміхнувся. Як сильно, виявляється, потребував її присутності й жартів.
— А що ти писатимеш? — запитала вона.
— Панегірик на честь одного видатного слідчого з минулої епохи. Сей достойний муж зветься оберкомісар Франц Кронфельд…
«Достойний муж» наступного дня ще до полудня увірвався в кабінет Вістовича й жбурнув листа йому на стіл.
— Що ви собі дозволяєте, комісаре? — вигукнув він.
Щоки його тремтіли від злості. Очі, вочевидь, палали, проте були сховані за темними окулярами. Одягнений Кронфельд був у довгий плащ і старомодний капелюх. На руках мав шкіряні рукавиці. Самковський схопився з-за свого столу й виструнчився. Вістович же тільки підняв очі.
— Доброго ранку, Herr Oberkommissar, — привітався він, — бачу ви отримали моє послання. Схоже, ц. к. Дирекції пошти працює відмінно.
— Що ви хотіли сказати, повідомляючи мені про воскресіння Лазаря, якого я, з ваших слів, замкнув особисто в склепі? — процідив той крізь зуби.
— Що одне з ваших найгучніших розслідувань не варте й мишачого лайна! — Вістович тепер і сам підвівся й сперся кулаками на стіл.
— У мої часи, комісаре, я мав би право викликати вас на поєдинок, — промовив Кронфельд, — пояснюйте, чорт забирай, що ви маєте на увазі.
— Майор Сафронський не помер від отруєння. Найпевніше, він досі живий. Через вас у в’язницю потрапила невинна жінка.
Запала мовчанка. Вістович не міг бачити погляду оберкомісара, але здогадувався, що в його очах, якби не темні окуляри, можна було б прочитати одночасно розгубленість і зранене самолюбство.
— Вимагаю доказів, — прохрипів він.
— Ми з Самковським збиралися якраз навідати пані Сафронську в її помешканні на Личаківській. Можете поїхати з нами, — запропонував комісар.
— Навіщо?
— Перевіримо, чи він не там. У мене є певні підозри щодо нього.
Не кажучи ні слова, Кронфельд вийшов з кабінету, проте коли комісар і ад’юнкт спустилися вниз, то побачили, що він їх чекав.
Дорога зайняла небагато часу, впродовж якого жоден не промовив ані слова.
Перш ніж постукати у знайомі двері, Вістович крадькома глянув на поліційного емерита. Той мав незворушний і навіть байдужий вигляд, мовби збирався зайти не в помешкання особи, якій зруйнував колись життя, а в крамницю з яким-небудь дріб’язком, необхідним для дому.
Чекати, доки пані Сафронська відчинить, довелося довго. Поліціянтам вже почало здаватися, що її немає вдома або ж всередині щось сталося, коли почулося клацання замка й брязкіт дверних защіпок. Господиня відчинила двері, залишивши між собою й нежданими гостями дверний ланцюг.
— Знову ви? — здивувалася пані Сафронська, побачивши перед собою обличчя Вістовича.
— Цього разу не сам, — відповів той, знімаючи капелюха. — Зі мною мій колега і…
— Але я все вам сказала.
— Хай вам грець, відчиняйте! — гримнув Кронфельд і, просунувши руку за двері, зірвав ланцюга з гачка.
Одразу після цього він безцеремонно зайшов до передпокою.
Вістовичу й Самковському не лишалося нічого іншого, як піти слідом. Пані Сафронська перелякано притиснулась до стіни.
— Ось ці добродії, пані Ельвіро, стверджують, що ваш чоловік, якого ви отруїли, живий. Це так? — запитав у неї оберкомісар.
Жінка не відповіла, а тільки схлипнула й притиснула долоні до обличчя.
— Це так?! — підвищив голос Кронфельд.
Вістович уже збирався втрутитись, коли голос за його спиною змусив завмерти всіх.
— Так, скурвий ти сину. Дай їй спокій.
Перш ніж комісар озирнувся, погляд його зачепився за стіл, де стояла відкоркована пляшка вина і два келихи.
У дверях вітальні з’явився згорблений чоловік, що спирався на палицю. Важко переставляючи ноги, він підійшов до крісла і, кривлячись від болю, сів.
— Сьогодні ми маємо свято, — промовив він, вказуючи поглядом на вино, — моя неймовірна Ельвіра сплатила кредиторам останню крону з моїх боргів…
Кронфельд іронічно глянув на Вістовича.
— Ви, здається, в чомусь підозрювали цього пана, якому ледве вдається самостійно ходити, — сказав він. — Думаю, якраз час його допитати.