— До побачення, панове! — попрощався він з усіма і вийшов за двері.
На Шехтеля після цього було гірко дивитись. Здавалося, директору хотілося одночасно розридатись і придушити Вістовича. Врешті, нервовим жестом той наказав підлеглим залишити кабінет. Ад’юнкт і комісар, так і не допивши кави з корецької порцеляни, вийшли.
У коридорі вони зупинились і поглянули один на одного.
— І що робимо далі? — трохи розгублено запитав Самковський.
— Маю охоту випити чогось міцного, — відповів комісар. — Складете компанію?
Ад’юнкт стенув плечима.
— Чому б ні…
— Тоді ходімо звідси, доки ніхто не спаскудив нам таких чудових планів.
Поліціянти вийшли на вулицю й небавом рушили вздовж Академічної на Баторія, а відтак, перетнувши Галицьку площу, а далі Валову, опинились на Сербській. Тут Вістович зупинився біля кнайпи «Мінотавр».
— Бували тут раніше, Самковський? — запитав комісар, коли вони зайшли всередину й вмостилися за вільним столиком.
— Уже й не пригадую, але про цю кнайпу згадував хтось із наших слідчих, — відповів той.
— Он як? Чому?
— У Полтві знайшли тіло співачки, котра в ніч смерті мала тут виступ. Свідки вказали на цього Орлова, якого ми арештували на Замарстинові разом із Груммом. Тож розслідування було коротким.
— Ми з вами щасливці, Самковський, — усміхнувся Вістович. — Вдалося відновити справедливість у справі тридцятирічної давнини, допомогти прусській розвідці відправити в Росію золото, за яке там зроблять переворот, замкнути двох російських шпигів, один з яких на додачу ще й убивця, але маніяк, що розгулює в нас під носом і хтозна, може, навіть випиває у цій кнайпі, досі на волі.
Комісар важко зітхнув і додав слово, яке найкраще пасувало зараз його настрою:
— Курва…
Підійшов кельнер, і чоловіки замовили по гальбі пива й карафку горілки. Заїдати вирішили печеною гускою, квасною капустою, гуцульською бринзою і хлібом зі шкварками. Було зрозуміло, що ці двоє залишаться тут надовго.
Вістович і Самковський справді не поспішали. Наповнивши чарки оковитою, поліціянти одним духом їх спорожнили, приклалися до пива, а потім з апетитом вгризлися зубами в запашний хліб, на якому спочивали соковиті шкварки. Після цього кожен узяв по кавалку солоної бринзи, що розсипалася в роті на сотні дрібних шматочків, провокуючи рецептори на новий ковток чудової львівської горілки.
— Чому директор так швидко закрив справу? — запитав Самковський, відправляючи виделкою до писка жмут капусти.
— Бо сподівався, що міністр оцінить ефективність поліції під його шефством, — відповів комісар, вдруге наповнюючи їхні чарки.
— Здається, фон Шпрегорф мав його в дупі, — хмикнув Самковський.
— Точне зауваження, пане ад’юнкте, — похвалив Вістович.
— Дякую, шефе! Antoni Samkowski, melduje się na rozkaz[103], — жартівливо відповів його підлеглий.
— Наказую випити чарку. Негайно!
— Tak jest![104]
Шеф і підлеглий перехилили по другій, запивши оковиту пивом. Слідом за ним відправили до шлунків нову порцію хліба, шкварок, бринзи і капусти.
Після п’ятої чарки кельнер приніс їм розкішну печену птицю, яку в цілому Львові подавали тільки в «Мінотаврі». Обоє, мов за сигналом, відламали собі по гусячому стегенцю й, зачерпнувши ножем гірчицю, рівненько покрили нею золотисту шкірку, яка досі шипіла розпеченим тлущем, оскільки заледве п’ять хвилин тому страву дістали з печі. Чоловіки випили знову й вгризлися в м’ясо.
Непомітно наблизилася північ, але обоє й не думали завершувати свого бенкету.
— О дванадцятій кнайпа зачиняється, — промовив комісар, — але ще є клуб унизу. Таємний клуб, не для всіх.
— Знаю, шефе, — кивнув Самковський, — колись ми там заарештували одного збоченця.
— Скоро в Лемберзі не залишиться місць, де ми не арештовували збоченців і маніяків, Самковський, — підводячись, сказав Вістович.
Він підійшов до кельнера й промовив йому кілька слів. Той кивнув і провів їх сходами вниз. У той час як заклад нагорі зачинявся, унизу розваги лише починалися.
М’яке червоне світло розливалося між столиками й виплескувалось на кам’яні стіни. Кельнерки в шкіряних комбінаціях походжали між клієнтами, приносячи їм випивку, солодощі, розкурюючи для них опіум і гашиш. За окрему плату вони робили це наголяса, а за достатньо грубі гроші віддавалися замовнику в поближніх ложах, зроблених у стіні й закритих від решти очей ширмами. Декотрі кельнерки мали при собі батоги, призначені для тих, кому подобалися втіхи, перемішані з болем. У ніші навпроти входу було облаштовано естраду, де серед хмари диму готувалися до виступу музиканти й співачка, одягнена в костюм Клеопатри.