Провівши їх у вітальню, він запалив світло й сів у крісло напроти каміна, в якому ще тліло вугілля.
— А де ваш слуга? — поцікавився комісар.
— Мабуть, у себе. Йому не завжди вдається почути прихід гостей, попри те що спить, притулившись до стіни… Я попрошу, щоб він приготував нам чаю. Адже розмова, як мені здається, буде довгою. Чи не так?
Кронфельд смикнув за оксамитову стрічку, що висіла поруч з каміном. Очевидно, та провадила до кімнати слуги й з’єднувалась із дзвінком.
— Хтозна, — відповів Вістович. — Можливо, все з’ясуємо швидко…
Він прочинив невеликий гардероб, де висіло кілька дорогих чоловічих костюмів. Діставши темно-синю маринарку, поклав її на спинку канапи.
— Надзвичайно гарна річ, пане Кронфельде, — тоном знавця сказав комісар. — І, мабуть, вам до лиця. А ще саме таку мав на собі убивця поліціянтів.
Господар не відповів, тільки вдруге знервовано смикнув за стрічку. Слуга невдовзі вийшов. Був одягнений поспіхом, але тримався рівно й уважно глянув на присутніх.
— Алоїзе, принеси гостям чаю, — наказав йому Кронфельд. — Потім допоможеш мені зібратися. Найпевніше, ці добродії попросять мене поїхати з ними.
— Не треба чаю, — раптом сказав комісар. — Вас заарештовано…
— Це я зрозумів, чорт забирай! — перебив господар. — Але я мушу зібратися.
— Не вас, Кронфельде.
Вістович повернувся обличчям до Алоїза.
— Вашого слугу.
Щойно він це проказав, як у його очах заіскрилося. Комісар відчув такий сильний удар у підборіддя, що не встояв на ногах і важко гепнувся на землю. Встиг помітити тільки цього бісового Алоїза, що якоїсь миті мелькнув перед ним з виставленими попереду себе кулаками. У наступну мить гримнув постріл. Трохи прийшовши до тями, Вістович з подивом збагнув, що стріляв Фельнер. До того ж постріл його виявився точний, як у заправського фельдфебеля. Тіло слуги з простріленою головою лежало на підлозі, закривавлюючи й безнадійно псуючи добрий буковинський килим.
Комісар підвівся й вдячно подивився на доктора. Руки в того тремтіли, мов у лихоманці. Врешті, він мусив сісти й розв’язати краватку. Кронфельд, здавалося, перетворився на статую. Обличчя мав сіро-кам’яне, погляд був спрямований кудись у темне вікно.
— Навіщо ви приховували його злочини, пане оберкомісаре? — запитав Вістович.
— Навряд чи ви зрозумієте, — відповів той могильним голосом.
— Так чи інакше, вам доведеться розповісти.
Кронфельд зморщив чоло, ніби від болю, якого йому завдавали спогади, а тоді почав:
— У 60-х я познайомився з Алоїзом, коли той ще навчався в Академії медицини. Він був товариським і веселим хлопцем. Обожнював спорт, особливо фехтування й сават[107]. Власне, рівних йому не було ані в дружніх поєдинках, ані у вуличних бійках, котрих у мої часи не бракувало щодня… Я навчався в кадетській школі[108], проте після закінчення пішов служити не в армію, а в поліцію. Алоїз по закінченню студій спершу намагався розпочати приватну практику, а коли не вдалося, попросився в поліцію. Там роботи для лікаря було предостатньо. За кілька років на науковій конференції у Відні він уперше почув про оптографію і став гарячим прибічником цієї теорії. Вона видавалася направду прогресивною. Уявіть лише, наскільки б зросла ефективність криміналістики, якби портрет убивці можна було буквально розгледіти в очах жертви. Тодішній поліційний директор усіляко його підтримав і навіть створив спеціально для нього посаду штатного оптографа. Крім того, дозволив проводити наукові дослідження в цій галузі… По-моєму, саме тоді Алоїз і почав потроху божеволіти.
— Чому? — запитав комісар.
— Уявіть собі, що це були за дослідження. Сотні трупів людей, тварин і рептилій, з чиїх голів йому доводилося витягати очі й намагатися проявити фотографічним методом їхні сітківки. Звісна річ, експерименти були приречені на провал. Директор поплатився посадою. Алоїза затаврували як шарлатана й вигнали з Бюро… Мені, щоправда, вдалося забрати його до себе у відділ. Людей у кримінальній поліції завжди бракувало, тому керівництво закрило очі на його скандальне минуле. Алоїзові навіть присвоїли чин асистента поліції.
Одного разу ми з ним викрили підпільну лабораторію з виробництва пороху. Хтось із злочинців запалив сірника, й стався вибух. Тоді Алоїз накрив мене собою. Можливо, віддячив за те, що свого часу я не кинув його напризволяще.
Так чи інак, відтоді він майже оглух, але бездоганно навчився відчувати вібрації предметів, стін, підлоги й навіть землі. Це унікальна здатність, яка дозволила йому в подальшому пристосуватися до навколишнього світу.
108