— І вбивати, непомітно підкрадаючись до жертви, — додав Вістович.
— Новий поліційний директор невдовзі пригадав Алоїзові його ганьбу і, висміявши привселюдно на поліційних зборах, звільнив. За місяць я також подав рапорт на звільнення. На той час мені вже дістався у спадок цей будинок, а доходу від акцій вистачало, щоб утримувати його в належному стані й більш-менш достойно жити. Тут мені й спало на думку врятувати свого друга знову й узяти до себе камердинером.
— Коли вам стало відомо, що ваш слуга мстить колишнім кривдникам? — після мовчанки запитав Вістович.
— На наступний день після того, як у газетах написали про перше вбивство, я помітив, що зник мій гарнітур. Потім я знайшов його вичищеним у своїй шафі, але на підкладці залишилася кров.
— Чому він узяв ваш одяг?
— Бо в нього давно не було нічого, крім лівреї. Одне з його дивацтв — він не купував собі одягу, хоч я вчасно платив зарплатню.
— Схоже, цей ваш друг до останнього вірив у свою псевдонаукову теорію, — озвався Фельнер. — Адже сам боявся залишитися в очах своїх жертв.
— Навряд чи ви знаєте, що таке одержимість, — відповів Кронфельд. — Вона спочатку живить розум, а потім сама стає розумом…
Епілог
Броди, кордон Австро-Угорщини та Росії
Ніч була прохолодною. Загін солдатів-прикордонників, загорнувшись у плащі, палив самокрути, додаючи до запаху вологої ночі сморід дешевого курива. За десяток кроків від нього мерехтіло два ліхтарі, які освічували будку вартового і темно-зелений шлагбаум поперек витоптаної ґрунтової дороги. Праворуч від нього чулося кумкання жаб у поближніх болотах, ліворуч — скреготіла залізом станція «Броди».
Від нудного чекання солдатам та їхньому унтерофіцеру потроху вривався терпець. Уже годину вони стовбичили тут невідомо для чого замість того, щоб відіспатися в касарні після важкого дня. Втім, наказано було чекати.
За квадранс на станцію прибув локомотив з кількома вагонами, й солдати пожвавішали. Найпевніше, доведеться його зараз перевірити, а після цього їм нарешті дозволять відбій. З гурту вийшов капрал і подався в бік станції за подальшими інструкціями. Повернувся звідти за десять хвилин понурий і роздратований — наказано чекати далі, а потім перейти під командування полковника, що прибув якраз із Лемберга.
Невдовзі з вагона й справді вийшов офіцер, за ним двоє чоловіків із руками, закладеними за спину, потім двоє конвоїрів і ще один кремезний тип у цивільному. Усі вони рушили в бік загону.
Солдати виструнчилися. Старший відмельдував полковнику про готовність до наказів.
— Як ми знатимемо, коли починати? — стишено запитав полковник у цивільного.
— Починати слід просто зараз, пане Редль, — відповів той. — Нашими полоненими з того боку цікавляться на найвищому рівні. Тож запізнень з їхнього боку не буде.
Він запалив сірника й підніс до годинника.
— Друга тридцять. Чудово… — сказав він.
— Ви робите помилку, Фішере, — озвався раптом один із бранців. — З мене вам було б більше користі тут.
— Хіба ви не хочете повернутися на батьківщину, пане Орлов? — з удаваною турботою в голосі проказав майор. — Збадьоріться. Ще трохи, й ви з паном Груммом будете під надійною опікою вашого царя-батюшки…
Граф з огидою сплюнув у темряву.
— Ну все, пора, — наказав Фішер. — Ведіть їх за шлагбаум, полковнику, і приймайте панство з того боку.
Редль дав короткі інструкції солдатам, і вони, оточивши ув’язнених, рушили до прикордонного переходу. За якусь мить з протилежного боку також з’явився військовий загін. Обмін минув швидко. Уже невдовзі Орлов і Грумм опинилися в руках росіян, а на австрійський бік зайшло двоє чоловіків і жінка. Руки їхні були вільні, а не в кайданках, як у тих, на кого їх обміняли.
Фішер підійшов до них, і якийсь час вони тихо розмовляли. Потім особисто провів їх до станції, де прибулими заопікувався начальник. Їх нагодували й видали куфери з речама. За кілька хвилин усі троє рушили до поїзда.
— Хто ці люди? — запитав Редль, коли вони з Фішером також опинилися у вагоні.
Почувся пронизливий свист локомотива, і потяг здригнувся, відтак потроху почав набирати ходу.