Втім, за короткий час поповзли чутки, що Вайсманн знайшов у аптечній пивниці забуту алхімічну лабораторію і з допомогою того-таки аптекаря-банкрута навчився перетворювати бронзу на золото, а вугілля — на діаманти. Олії у вогонь підлила звістка про наглу смерть аптекаря. Він начебто вкоротив собі віку за допомогою міцної конопляної мотузки і малярської драбини, що стояла в його коморі бозна-скільки часу без діла. «Не інакше, як Вайсманн звів зі світу спільника, щоб той не вибовкав їхні секрети», — говорили підозріливі містяни. Поліція навіть завела справу й узялася до розслідування, втім, жодної таємної лабораторії у ювелірній крамниці слідчі не виявили (хоча ретельно шукали), та й версія про причетність Вайсманна до смерті аптекаря не знайшла жодного підтвердження. Зате з’ясувалося, що боргів у покійника лишилось, як у собаки бліх, і кредитори писали йому довгі листи подекуди з досить відвертими погрозами.
Розслідування закінчилось, і хоч репутацію Альберта Вайсманна було добряче зіпсовано, клієнтів йому не бракувало. Насамперед тому, що майстром він був непоганим і працював на совість.
Феліксові, звісна річ, були відомі ці чутки. Проте, як людина раціональна, вірив він тільки в те, що могло бути правдою. Зайшовши до крамниці, він зняв капелюха й привітався з господарем. Той сидів за велетенською дерев’яною рахівницею, цілковито заглиблений у розрахунки. Почувши, як рипнули двері, підвівся й рушив назустріч відвідувачу.
Вайсманн був невисокого зросту сивий чоловік з уважним, проникливим поглядом. Обличчя мав злегка жовтуватого кольору, а зморшки різкі, як лінії на контурній карті. Зовнішність його здавалася малоприємною, а проте заговорив ювелір приязно, мовби Краут був тут частим гостем.
— Вітаю, молодий чоловіче, — сказав ювелір, знімаючи зі свого гострого носа делікатні окуляри в дротяній оправі. — Чим можу допомогти?
— У мене є дещо… — почав Краут. — На продаж, якщо ваша ласка.
— Он як, — посерйознішав господар. — Що ж, показуйте. Подивимося, чи воно мене зацікавить.
Фелікс озирнувся на двері, мовби побоюючись, що за ним міг зайти ще хтось, а тоді дістав з кишені перстень. Ювелір насадив окуляри на носа й, узявши коштовність до рук, уважно до неї придивився. Розглядав кілька хвилин, а тоді перевів погляд на гостя.
— Отже, на продаж? — перепитав Вайсманн.
Клієнт ствердно кивнув.
Господар повернув йому персня, швидко підійшов до дверей і замкнув їх на ключ.
— І скільки ви хочете? — мовив ювелір, повернувшись на попереднє місце.
— Рівно стільки, скільки він коштує, — по-діловому відповів асистент.
— Він коштує чимало, молодий чоловіче. Зізнаюся, я стільки не маю. Тобто не маю тут, в крамниці… Але викупити його у вас готовий.
Він задумався на кілька хвилин, заклав руки за спину й кілька разів пройшовся вздовж крамниці. Фелікс затамував подих, стежачи за ним і дослухаючись одночасно до цокання годинника на стіні. Під годинником одна біля одної стояли книжкова шафа і засклена вітрина, де лежали прикраси. Далі було облаштовано робоче місце майстра: масивний дубовий стіл, заставлений вагами, скриньками з інструментами, кількома записниками, чималою лінзою на підставці й двома лампами. Одна була гасова, інша — швидше за все, електрична.
— Зробімо так, — зупинившись, сказав ювелір. — Частину грошей, а саме п’ять тисяч марок, я видам зараз. На решту ж суми напишу боргове зобов’язання. У ньому буде сказано, що я повинен повністю з вами розрахуватися не пізніше, ніж за два тижні. Рівно стільки часу мені знадобиться, аби отримати необхідні кошти в банку. Що скажете?
Він пильно глянув на співрозмовника, ніби оцінював вартість і його самого.
— П’ять тисяч марок, — повторив Фелікс, — а решта суми — це скільки?
Асистент нетямився від щастя, проте боявся це показати й удавав із себе прискіпливого продавця.
— Решта суми — це ще десять тисяч, — відповів Вайсманн.
Феліксу перехопило подих.
— Згода, — вимовив гість.
Мабуть, він сказав це занадто поспішно й охоче, бо ювелір посміхнувся і на якийсь час зник у себе в комірчині. Чути було, як господар відмикає важкий замок, відчиняє двері сейфу, відраховує потрібну кількість купюр і знову надійно замикає свій сховок. Коли повернувся до гостя, то обличчя мав почервоніле, ніби вся ця процедура вартувала йому значних зусиль.