— Ось, можете перерахувати, — сказав він, простягаючи Феліксові акуратний паперовий згорток.
— Немає жодної потреби… — хотів заперечити той, але Вайсманн його перебив:
— Гроші люблять порядок, тишу і добру лічбу. Крім того, я міг випадково відрахувати вам більше… Перераховуйте, а я тим часом помилуюся своїм новим надбанням. Ви дозволите? — ювелір простягнув руку.
— Звісно, — відповів Фелікс, віддаючи йому перстень, — він тепер ваш.
— Саме так… — якимось хижим голосом промовив господар, сідаючи за свій стіл. — Тепер мій.
Чоловік увімкнув електричну лампу й підніс коштовність до лінзи. Уважно роздивившись її з усіх можливих ракурсів, ювелір ствердно промовив щось сам до себе й узявся писати боргове зобов’язання. Тривало це близько чверті години, аж доки врешті Вайсманн широко розписався під текстом, а поруч з підписом поставив печатку. Потім зачекав ще зо дві хвилини, аби висох атрамент. Далі підвівся й приніс документ Феліксу. Той взяв його й перечитав текст. Усе там було так, як і говорив ювелір: решту грошей, тобто десять тисяч марок, він обіцяв віддати Крауту не пізніше полудня 23 квітня 1906 року. Залишалося тільки потиснути один одному руки і попрощатися, що вони і зробили.
Коли гість пішов, ювелір не поспішав повертатися до своєї звичної роботи. Точніше, чоловік вирішив на сьогодні про неї забути. Якусь хвилину він ще потримав перстень перед очима, а тоді швидко поклав його до кишені жилета, точнісінько як перед тим Краут, і заходився одягатись. Швидко накинув пальто, шарф, до кишені поклав пару тонких рукавиць. Спершу вирішив узяти капелюх, але передумав і насадив на голову зручного теплого кашкета. Наостанок зняв свої делікатні окуляри, замінивши їх більшими, що мали масивніші лінзи й міцніше сиділи на обличчі. Після цього Вайсманн поспіхом вийшов на вулицю й зачинив крамницю ззовні. Більше сьогодні повертатись до роботи він не збирався.
Ювелір подався до заднього двору казино, де під широким навісом стояв його «Даймлер» поруч із кількома іншими авто. Нечисленні баденські автомобілісти облаштували тут стоянку, щомісяця сплачуючи певну суму власнику закладу й прилеглої території. Той, зі свого боку, зобов’язав сторожа пильнувати автомобілі вдень і вночі. Навряд чи хтось намагався би їх вкрасти, а от розібрати й зазирнути всередину механізму — на це охочих знайшлося б чимало.
Вайсманн вмостився на водійському сидінні, вдягнув рукавці й завів двигун. «Даймлер» затрясло, а з вихлопної труби почулося знайоме чмихання. Понад усе він зараз боявся, що авто не поїде. За останній тиждень воно вже тричі виходило з ладу. Проте сьогодні йому щастило. Сторож, що ліниво виповз зі своєї будки, відкрив перед ним браму, і Вайсманн виїхав зі стоянки.
Далі слід було набратися терпіння, щоб проїхати гамірною Фрідріхштрассе, не зіткнутися при цьому з кінним фіакром і не наскочити на випадкового роззяву, якому раптово заманулося перейти вулицю. Цей відрізок дороги до виїзду з міста завжди коштував йому шалених нервів. Руки після нього ще довго тремтіли, а єдиним бажанням було зупинитися в найближчій кнайпі й перехилити чогось міцного. Проволікшись так до Страсбурзької Дороги, Вайсманн врешті зміг впевнено натиснути на газ і поїхати швидше.
За містом починалися виноградники. Безлисті лози сільванера, рислінгу і дорнфельдера в цю пору мали вигляд сірий і непривітний, як випалений ліс, і залишалося тільки домислювати, як зміниться в кольорі тутешній ландшафт вже за кілька місяців, з настанням літа. Втім, найчарівнішою порою в цих місцях була осінь, коли минають спекотні дні, а в місцевих Weinstuben[10] з’являється молоде вино. Найвеселіший час для довколишніх гультяїв і найприбутковіший для виноробів.
За якийсь час Вайсманн виїхав до Райну, і його «Даймлер» помчав уздовж плину ріки, іноді обганяючи навантажену баржу або пароплав, що курсував, найпевніше, між Страсбургом і Майнцом чи Мангаймом. Протилежний берег Райну виглядав казково: зі скелястих виступів виростали середньовічні замки й сторожові вежі. А часом і саме гігантське каміння вибудовувалося у велетенські химери, що стриміли над водою, заворожуючи туристів і погрожуючи річковим суднам.
Втім, Вайсманну, по щирості, було плювати на всю цю мальовничість. Він дивився перед собою, намагався не вскочити колесом у випадкову яму і дістатися до цілі якнайшвидше. Водій сповільнився, тільки коли побачив попереду стару портову вежу. Ніякого порту в цьому місці давно не було, і навіть берег Райну встигли перепланувати, укріпивши його схили бетоном і камінням, аби дорога, що проходила всього за кілька метрів від води, не нищилася повенями. Та попри те, вежа виглядала добре збереженою, хоч і не виконувала більше ніякої функції. Видно, річкові транспортні компанії вирішили не покидати цю споруду напризволяще й час від часу виділяли кошти на ремонт.