Вайсманн також знав, що майор тільки на позір недбало вийшов за двері й лишив гостя самого в кабінеті. Чоловік майже фізично відчував, як його зараз свердлить уважний погляд звідкілясь з-за тих книжок. От хоча би з тієї щілини між масивним зібранням енциклопедистів[12] і раритетним виданням «Божественної комедії» Данте. Жоден, навіть найменший, рух прибулого не залишиться непоміченим. Що вже й казати про яку-небудь дію. Тому Вайсманн сидів нерухомо, як статуя, аж доки не повернувся Фішер. Майор знову вмостився на своєму стільці і вже тепер зосереджено глянув на гостя.
— Вам не гаряче в пальті? — запитав він Вайсманна.
— Трохи, — відповів той і підвівся, аби зняти його з себе. — У вашому передпокої можна зберігати трупи… Там достатньо зимно.
Фішер засміявся.
— Вішак праворуч від вас, — по-господарському сказав він і встромив до рота цигарку. Пожувавши її своїми повними м’ясистими губами, майор запалив сірника й закурив. Після цього гостинно підсунув відкритий портсигар на край столу, аби ювелір міг пригоститись. Той не відмовився.
— То що трапилося, дорогий пане Вайсманне? — запитав Фішер, випускаючи в його бік густий струмінь диму. Своїми великими округлими щоками цей чоловік міг би завиграшки видувати скляні кулі, мов заправський склодув.
— Сьогодні вдень до моєї крамниці зайшов один молодий чоловік, — перейшов до справи гість, — він приніс на продаж дещо надзвичайно цікаве…
Ювелір потягнувся до кишені жилета, але тієї ж миті двері прочинилися й до кабінету зайшла чорнява жінка в темно-синій сукні, несучи в руках тацю з пляшкою «Ашбаху»[13] і трьома келихами-сніфтерами. Вайсманн смикнувся, як від болю, але тієї ж миті заспокоївся.
— Пані Шраґмюллер, радий вас бачити, — сказав він, ґречно підводячись.
— Я вас також, Альберте, — кинула жінка й, підійшовши до столу Фішера, поставила тацю на стільницю.
— Дякую, Клавдіє, — промовив майор, — залишіться, будь ласка. Пан Вайсманн приніс нам якусь цікаву звістку.
Він підвівся й приніс жінці стілець. Потім розлив бренді у три склянки.
— І що ж мав при собі той молодик? — запитав Фішер, подавши кожному його порцію випивки.
— Дещо дуже цікаве, — повторив ювелір. Він випив бренді одним ковтком, а тоді відставив порожню склянку й витягнув з кишені перстень. — Гляньте…
— Яка гарна річ, — вихопилося у Клавдії.
— Ще б пак, — нервово посміхнувся ювелір, — але справжня цінність її в дечому іншому… — тут він виразно глянув на Фішера. — Ви здогадуєтеся, про що я, пане майоре?
— Хочете сказати, перстень з тієї самої колекції? — запитав той після паузи.
— Я не хочу сказати, я це стверджую, чорт забирай! — не стримався Вайсманн.
— Якщо ви вже дозволили мені залишитись, панове, то, може, відкриєте тему розмови? — сказала Клавдія.
Вона вперше усміхнулася, і усмішка її виявилася чарівною. Пані Шраґмюллер була вродливою жінкою приблизно сорока років. Той вік, коли жіноча краса досягає своєї повноти й досконалості. Поодинокі зморшки її не псували. Губи нехай не палали, як у дівчини, проте були тонкими й привабливими. Шкіра зберігала еластичність, хоч, може, обличчя й здавалося занадто блідим. Аристократичності додавали високі вилиці й акуратний ніс. Єдине, що вражало випадкового спостерігача, — це її погляд. Щось було в ньому холодне, крижане й убивче. І, здавалося, приховувати його жінці було вкрай важко. Так само, як важко приховати в тонкому делікатному одязі гострий смертоносний ніж.
— Чи пам’ятаєте, Клавдіє, такого собі Якова Бобровського? Російського вельможу-втікача, який за дивних обставин зник рік тому в Берліні? Кажуть, він, попри своє благородне походження, таємно підтримував есерів-революціонерів[14] у Петербурзі і за це потрапив у немилість до царя, — сказав Фішер. — Бобровському вдалося втекти до Пруссії, прихопивши при цьому майже все своє золото. Це було трохи більше року тому, а зник він цієї зими, у січні. Разом зі своїм бісовим багатством… Звісна річ, за Бобровським тепер полює «охранка», і, крім того, російський консул вимагає від нашої поліції знайти його живим або мертвим. Краще, звісна річ, живим разом із багатством.
— Пригадую, — мовила Клавдія, — здається, мова йшла про доволі велику кількість золота?
— Велетенську, — кивнув майор, — росіяни стверджують, що Бобровський вивіз близько двох тисяч фунтів.
12
Енциклопедисти — французькі інтелектуали XVIII ст., що працювали над виданням «Енциклопедія, або Тлумачний словник науки, мистецтва й ремесел». Серед них Дені Дідро, Вольтер, Луї де Жокур та ін.