— Так… будь ласка, — розгублено відповів той.
Кельнер, втім, не відходив, мовби розмова мусила продовжитись.
— Склянка «Ельблінґу» цілком пасує, — повторив Краут уже впевненіше.
— Звісно, — ще ширше всміхаючись, проказав офіціант, — однак мушу попередити шановного пана, що цей столик зарезервовано, починаючи з дев’ятої години. Тобто дослухати прекрасну мадам Шене ви зможете, а от коли розпочнуть танцювати наші німфи… — чоловік зробив виразну паузу, мовби даючи можливість гостеві краще уявити спокусливих танцівниць, — коли вони танцюватимуть, вам, на жаль, доведеться пересісти.
«Підходящий привід все це закінчити», — подумалося Феліксу, й він звівся на ноги. Слід було опанувати себе і піти врешті додому. Тим більше, що завдання виконано.
— Що ж, не щастить мені, — з награним жалем у голосі промовив Фелікс.
— О, запевняю вас, я знайду вільне місце… — розпачливо сказав кельнер.
— Ні-ні, не переймайтеся, — заспокоїв його гість. — Буде мені наукою. Наступного разу бронюватиму собі столика завчасно.
— А ваше замовлення?..
— Що ж, вип’ю «Ельблінґу» іншим разом. На все добре.
Чоловік стрімко рушив до виходу. Він встиг почути, як співачка своїм розкішним голосом почала «Sweet Adeline»[18]. Понад усе хотілося повернутися за столик і слухати. Замовити чогось міцного (до біса «Ельблінґ», такому голосу пасував би добрий бренді або ще краще — димне віскі), запалити цигарку і пити, потроху п’яніючи, а точніше втопаючи у цій чуттєвій розкоші. Втім, Краут розумів, що мадам Шене зараз для нього — мов сирена для моряка[19]. Якщо повернеться, то розіб’ється об скелі.
У коридорі та сама німфа здивовано віддала йому капелюха й плаща. Зазвичай так рано з клубу ніхто не йшов, адже вечір з усіма його принадами тільки починався. Хоч, мабуть, у цього молодика він сьогодні не вдався. Вона співчутливо усміхнулася йому наостанок і грайливо помахала рукою вслід. Такою була її робота. Мусила злегка розпалювати клієнтів, щойно ті приходили до гардеробу і на прощання, коли залишали клуб. Тоді додому вони потрапляли з відчуттям невтамованого голоду, а це чи не найліпша мотивація повернутися сюди знову.
Вранці домовленого дня, за чверть до сьомої, Краут сам розбудив чергових санітарів і наказав їм вести пацієнта з двадцять восьмої палати на прогулянку. Ті не ставили зайвих питань. Треба — значить треба. Лікарям видніше, як поводитися з цими вар’ятами…
Яша чекав, стоячи посеред кімнати одягнений і поголений. Тримався рівно, урочисто й дещо гордовито, мовби за хвилину мав виступити в Райхстазі. Ще опівночі, під час огляду, Фелікс потайки від санітарів попередив його, де й коли відбудеться зустріч з Орловим.
— Ви мій рятівник, — усміхнувся тоді Яша.
Асистент не відповів. Він думав про те, що вперше обдурює доктора Ріцке. І понад усе йому хотілося, аби це трапилося востаннє. Навіть якщо Яша знову запропонує йому таку саму щедру винагороду.
Як і було домовлено з Орловим, за чверть години, рівно о сьомій, санітари залишили пацієнта в парку під наглядом асистента Краута. Зрадівши можливості ще трохи подрімати, вони поспіхом подалися назад у приміщення, до своєї комірчини, знову без зайвих запитань. Нічні зміни робили їх байдужими. І навіть якби Яшу чорти вхопили одразу за їхніми спинами, або ж він почав корчитись у жахливих конвульсіях, ніщо, здавалося, не змусило б їх повернутися до парку.
Дочекавшись, доки за ними зачиняться двері клініки, Фелікс удавано безтурботною ходою підійшов до металевої хвіртки в паркані і, діставши з кишені чималого ключа, не без зусиль відчинив її. Орлов стояв за десяток метрів від огорожі, звівши очі догори й розглядаючи гілля столітнього дуба, по яких стрибала темно-руда білка. Схоже, він, як і Краут, намагався вдавати байдужість. Якого-небудь курортника, змученого відпочинком роззяву, що прогулювався неподалік після вранішніх вод. У його руках навіть виявилися два грецькі горіхи, і він постукував ними один об одного, щоб зацікавлена білка наблизилась і їх забрала. Так робили всі, кому були призначені гуляння міськими парками, причому з таким азартом, мовби годування білок — найцікавіше заняття в цілому Бадені, а то й в усій Німецькій імперії.
Втім, як виявилося, граф і справді був у доброму гуморі. Привітно усміхнувся Феліксові й поцікавився, як минув його вечір у «Пігмаліоні».
— Цілком добре, — відповів Краут, бо, зрештою, нічого поганого і справді не сталося. — У вас чудова співачка.
18
19
Сирени — в античній міфології — напівжінки-напівптахи, що своїм співом зачаровували моряків, змушуючи їх скеровувати кораблі на небезпечні скелі.