Йому хотілося, щоб це прозвучало як недбала репліка, сказана без жодних емоцій, проте граф, схоже, помітив його внутрішнє хвилювання.
— О, так, — відповів Орлов, усміхаючись ще ширше, — наша солоденька мадам Шене уміє завести публіку.
У голосі його зазвучали якісь огидні хтиві нотки, від яких Фелікса охопила злість. Приховати її було б ще важче, втім, Орлов, на щастя, не цікавлячись його реакцією на сказане, першим зайшов у хвіртку, трохи пригнувши голову в чорному мелоніку[20], щоб не зачепити ним верхню частину прямокутного отвору в огорожі.
«Добре, що все це закінчується», — подумав Краут, ідучи слідом.
Він знову замкнув вихід і став здаля спостерігати, як росіяни радісно подалися один одному назустріч. Їхню розмову він чути не міг. Але навіть якби й чув, то не зрозумів би ані слова — ці двоє заговорили російською.
— Яке щастя бачити вас при доброму здоров’ї, Якове Олександровичу, — сказав Орлов, беручи співрозмовника за плечі й тричі по-православному розціловуючи.
— Думаю, ви хотіли сказати «при здоровому глузді», — виправив його Яша, — зважаючи на місце, в якому я перебуваю вже стільки часу.
У голосі його почулися нотки якоїсь майже дитячої образи.
— На бога, Якове Олександровичу, — трохи спохмурнів Орлов, — ви ж самі знаєте, що ця лікарня — найбезпечніше для вас місце. І я задіяв чимало зв’язків, щоб вас помістити сюди інкоґніто…
— Знаю, знаю, князю, — перебив той. — Знаю й буду вдячний вам за це до кінця свого життя, скільки мені там ще залишилося.
— Ну, батєнька. Що за песимізм?
Він лагідно підвів Якова до лавки й жестом запропонував сісти. Коли вони вмостились, Орлов озирнувся довкола. Подвір’я клініки в цей час було безлюдним, не враховуючи, звісно, худорлявої постаті асистента Краута, що стежив за ними з відстані кількох десятків кроків.
— Для радощів у мене занадто мало підстав, Інокентію Михайловичу, — відповів Яків. — І в клініці, і в усій цій клятій Пруссії я можу довіряти тільки собі й вам.
— Я говорив, що доктор Ріцке — також цілком надійна людина.
— Я не певен.
— Запевняю вас…
— До біса ваші запевнення! — Яків несподівано перейшов на крик і схопився з місця, мовби побачив перед собою змію. — Готовий битися об заклад, він при першій нагоді здасть мене російським або німецьким шпигам! Залежить від того, хто більше заплатить!..
Орлов побачив, що Краут уже готовий кинутися до них, аби заспокоїти пацієнта, тому широко посміхнувся й знаком показав, що все під контролем.
— Сядьте, Якове, — з притиском сказав він співвітчизнику. — Сядьте і заспокойтесь.
Той ще якусь мить постояв, а тоді підкорився. Сівши, він вперся ліктями в коліна й закрив обличчя руками.
— Прошу мене вибачити, — голос з-під його долонь звучав приглушено й ледь розбірливо. — Живучи серед психів, сам врешті-решт перетворюєшся на психа…
— Все гаразд, мій друже, — Орлов поклав йому руку на плече, — недовго ще залишилося.
— Я, власне, тому й попросив вас про зустріч, Інокентію Михайловичу, — Яків опустив руки й повернув до співрозмовника розчервоніле обличчя. — Хотів сказати, що боюся.
— Ну, батєнька…
— Боюся, що ви про мене забудете, — продовжив пацієнт, — або до мене врешті-решт дістануться.
— Ніхто не знає, що ви тут, Якове Олександровичу, — твердо запевнив граф.
— Ви недооцінюєте імператорську розвідку, — гірко зітхнув Яків, — і так само прусський Третій відділ… Господи милосердний, та навіть есери, яких я всіляко підтримував рік тому а Петербурзі, воліли б бачити мене радше мертвим, ніж живим, щоб отримати мої гроші…
На цих словах пацієнт затнувся, схоже, не бажаючи вдаватися в деталі. Орлов витримав паузу. Якби Яків у цей момент уважно придивився до його обличчя, то зрозумів би, що ці слова зачепили графа.
— Наші дорогі товариші революціонери, Якове Олександровичу, і мене з великою охотою відправили б на той світ. Слідом за моїм братом… Ця їхня революція пролетаріату — ненажерливе чудовисько, яке заснуло колись у Франції, але прокинулося в Росії. І тепер щодня й щогодини хоче жерти. Уся ця наволоч: анархісти, есери, комуністи, всі ті, що оголосили себе вільними людьми, — насправді раби цього чудовиська. Щоб годувати його, вони й застосовують цю свою експропріацію[21] й терор, нічим при цьому не відрізняючись від звичайних грабіжників і вбивць. Інакше воно почне жерти їх самих… Через цих нелюдів кожного разу, повертаючись до Росії як титулована й багата особа, я ризикую своїм життям.
21
Експропріація — насильницький спосіб присвоєння майна, до якого вдавалися, зокрема, більшовики, грабуючи багатих «класових ворогів», щоб фінансувати свою революційну діяльність.