Він кивнув головою у бік темно-коричневих дверей з табличкою «Empfang»[27].
— Не думаю, — коротко відповів прибулий.
— Якщо ви у кредитних справах, то мені повірите, — сердито буркнув «твідовий костюм», — я тут щопонеділка, і жоден розумник ще не переступив через мою голову.
Чоловік ще вирішував, як відповісти на цю грубість, коли ж прочинилися зовсім інші двері, з-за яких визирнув молодий банківський клерк у жилеті й нарукавниках поверх білої сорочки.
— Пане Вістович? — звернувся він до прибулого.
Той ствердно кивнув у відповідь.
— Прошу, заходьте, — запросив його клерк і прочинив двері ширше, мовби побоюючись, що кремезний гість інакше не пройде.
Знервований читач «Tages-Anzeiger» метнув сповнений ненависті погляд спершу на клерка, потім знову на Вістовича, а далі згорнув газету, ніби з остраху, що ненароком спопелить її своїм розгніваним поглядом, якщо буде дочитувати.
Клерк зачинив двері за новим клієнтом, узяв його плащ, капелюх і рукавиці.
— Прошу вибачення, сьогодні прийом наших позичальників, тому, як це завжди буває в такі дні, настрій у вестибюлі, мов у розстрільній камері, — проговорив він.
Вістович усміхнувся.
— Запевняю вас, що добродій за дверима — бездоганний взірець ґречності й добрих манер, порівнюючи з тими людьми, з якими я зазвичай маю справу, — сказав він.
— Ви також працюєте в банку? — поцікавився клерк.
— Ні, в кримінальній поліції.
Відповідь чомусь справила на клерка несподівано сильне враження. Він завмер і якийсь час не міг підібрати слів, дивлячись на Вістовича, як на статую, що несподівано ожила й побажала йому доброго ранку.
— Пан Освальд Пульманн чекає на вас, — молодий чоловік врешті прийшов до тями. Після цього наблизився до інших дверей, обережно постукав і, зачувши приглушене «Так», відчинив їх перед гостем.
— Ага, пан Адам Вістович! Правильно? — чоловік за масивним письмовим столом підвівся назустріч прибулому і простягнув руку для привітання через гору паперів, брульйонів і якихось відкритих довідників. Пульманн мав дещо комічну зовнішність: лису голову, маленькі поросячі очка за скельцями окулярів у дротяній оправі, рожеві щоки, гострий ніс і червоні, як у дівчини, вологі губи.
Вістович кивнув, удруге за сьогодні підтверджуючи свою особу.
— Прошу сідати, — Пульманн вказав на стілець. — Як довго ви в Берні? — знову запитав банкір, вишукуючи щось серед своїх паперів.
— Лише два дні, — відповів гість.
— Раджу вам лишитися на довше. Наше місто має чим здивувати навіть гостей із чарівної Австрії… Я, знаєте, родом із Базеля, але, приїхавши одного разу сюди, одразу вирішив залишитися тут назавжди… Хтозна, може, й ви, пане Вістовичу, підете моїм шляхом і переїдете, — банкір засміявся і глянув на гостя поверх окулярів.
— Тільки якщо хвилюватимусь за свої гроші, — віджартувався той.
— О, ні! Запевняю вас, такої причини ви не матимете, — Пульманн промовив це вже без жодних жартів. — Ага, ось і потрібна папка…
Банкір відкрив її, щоб дістати звідти кілька документів. Якусь хвилину чоловік зосереджено їх перечитував.
— Що ж, пане Вістовичу, — продовжив він, — перед тим як ми підпишемо договір, ще раз нагадаймо собі кілька важливих пунктів. Отже, ваш депозитний вклад становить сорок тисяч німецьких марок. Від конвертації в австрійські крони або швейцарські франки ви відмовилися… Що ж, рішення вважаю правильним. Річний відсоток буде менший, зате не доведеться платити комісію за цю операцію…
Він знову кинув на Вістовича короткий погляд з-над окулярів, а тоді продовжив:
— Угода наша діятиме п’ять років і, в разі відсутності взаємних претензій, буде продовжена автоматично на такий самий період… Відсотки з вашого вкладення ми виплачуватимемо щоквартально через австрійський банк у Лемберзі…
Банкір узяв до рук увесь стос паперу, з якого складався контракт.
— Решту, якщо бажаєте, перечитайте самі. Можете не поспішати, — сказав він, простягаючи угоду клієнту.
Клієнт узяв папери до рук і заглибився в пронумеровані пункти сухого банківського тексту. Десь за чверть години він повідомив банкіру, що заперечень не має і з усім згоден.
— Чудово! — з ледь помітним полегшенням відповів Пульманн. — Тоді підписуємо, і справу зроблено.