Уже ставлячи свій підпис чорним соковитим атраментом унизу сторінки, клієнт випадково глянув на титул папки, що наступною опинилася в руках банкіра. Погляд його затримався там, либонь, на десяту частину секунди, допоки Пульманн не відклав її вбік. Втім, комісар готовий був присягнути, що помітив на ній добре знайоме йому ім’я. Підписавши свій контракт, він передав його банкіру й спостерігав якусь мить, як той дмухає на чорнило, аби воно швидше висохло.
— Ну от, — врешті промовив Пульманн, — тепер можете підписати і свій екземпляр.
Він простягнув йому ідентичний примірник, де також уже стояла банківська печатка.
— А скажіть, пане Пульманне, — ніби знічев’я промовив гість, — чи багато у вас клієнтів-австрійців?
— О, так, звісно, — відповів той, — саме тому ми тісно співпрацюємо з Банком Австрії.
— А чи багато з них із Ґаліції?
— Думаю, кілька десятків я б нарахував.
Вістович небавом підписав свій екземпляр і так само, як хвилину тому Пульманн, подув трохи на чорнило. Після цього знову запитав:
— А чи є ще хтось з Лемберга, крім мене?
Прозвучало це геть невинно. Невинніше, мабуть, ніж запитання босоногого хлопчака, який розпитує діда-єгера про його пригоди на полюванні. Втім, банкір несподівано спохмурнів.
— Пробачте, пане Вістовичу, але я не можу вдаватися в такі деталі, — категорично заявив він. — Навіть таку інформацію про наших клієнтів ми старанно приховуємо.
Гість добре бачив, що насправді це була вистава для самого ж Вістовича. Пульманн щиро хотів продемонструвати, як добре він виконує свої обов’язки і як дбає про анонімність вкладників. Найпевніше — повідомити, скільки львів’ян тримають свої гроші в швейцарському «Hottinguer» не було б жодним порушенням, але чоловік не наполягав. Він згорнув свій контракт і заховав до внутрішньої кишені піджака. Після цього попрощався з банкіром та, обмінявшись з ним побажаннями гарного дня, вийшов з кабінету.
За дверима його зустрів той самий молодий клерк, який одразу ж подав йому верхній одяг.
— На котру годину призначено сьогодні панові Альфреду Редлю? — несподівано запитав Вістович, уважно вдивившись тому в обличчя.
— На четверту дня… — розгублено відповів той.
Клерк не встиг подумати, навіщо його про це запитували і як цей чоловік дізнався, що інший клієнт з Лемберга також прибуде сьогодні, коли той подякував, приязно всміхнувся і вийшов у вестибюль. Тут він знову проігнорував сердитий погляд вусаня у твідовому костюмі, глибше насадив на голову мелоніка й рушив до дверей.
Ідучи по вулиці, відчув, як неприємно почало нити трохи нижче грудей. Так відбувалося щоразу, коли десь поруч змією звивалася небезпека. Від ранкового піднесення не залишилося й сліду… Комісар львівської кримінальної поліції Адам Вістович тепер почувався препаскудно. З одного боку, не було жодної загрози в тому, що вони з полковником Редлем користувалися послугами одного банку. Та ще й такого, що знаходиться за півтори тисячі миль від Лемберга. А з іншого…
Альфред Редль, як і Вістович, також походив з цього прикордонного галицького міста. Ще в чині майора служив у Генштабі, у Відділі збору інформації, проте невдовзі його підвищили до полковника й відправили з Відня назад до Львова, призначивши на посаду, начальника Галицького підрозділу Evidenzbüro[28].
Так само свого часу зі столиці до рідного Лемберга повернувся й Вістович, щоправда, в чині штабскапітана, будучи випускником елітної Терезіанської академії[29]. Щойно залишивши стіни своєї суворої Alma Mater, молодий львів’янин вирішив більше ані дня не залишатися в армії. Своє рішення він ніколи й нікому не витлумачував, навіть батькові, інженерові залізниці, який вже встиг потішитися майбутній військовій кар’єрі сина. На питання суворого й безкомпромісного Романа Вістовича про те, що той робитиме далі, Адам врешті-решт відповів: «Піду служити в поліцію, якщо так необхідно, аби я носив мундир!». Батькові це видалося жартом, він розсміявся, що й підбурило Адама того ж дня, не зволікаючи, подати клопотання до ц. к.[30] Дирекції поліції з проханням прийняти його на службу. Адамові Вістовичу там не відмовили, лише для годиться перевіривши в поліційних архівах, чи не мав він або хтось із його родичів проблем із законом. Нічого такого не виявили, нічого такого, зрештою, в родині Вістовичів і не траплялося.
Ясна річ, нового мундира Адам не отримав. Поліційні однострої на щодень носили тільки постерункові, кінні або піші. А тодішній директор львівської поліції не був дурнем, щоб відправити випускника Термілаку ганяти дебоширів на вулиці. Його приписали ад’юнктом до кримінального відділу, де вже за рік він став комісаром другого класу, а відтак і першого.
29
Терезіанська академія (
30
Цісарсько-королівську (нім.