З перших днів служби Вістович зрозумів, що надто мало знав, як ведеться в поліції. Якби йому більше було відомо про нудну рутину, недалеке начальство й огидних суб’єктів, як‑от убивць і маніяків, з якими доводилося мати щодня справу, то, може, і не зважився би на цю роботу. Але було пізно. Батько з його насмішками видавався йому гіршим за всіх цих небезпечних деліквентів разом узятих.
Служба в поліції зробила його стриманішим і холоднокровним. Від запального юнака, що в одну мить перекреслює кар’єрні можливості військового у Відні, не лишилось і тіні. Цей зашкарублий характер, зрештою, допоміг йому пережити подальші життєві біди: смерть батька, перед тим — тихий відхід матері, лагідної й люблячої Соломії Вістович, в дівоцтві Вільчківної. І нарешті розлучення з дружиною, львівською акторкою Анною Каліш, котру слава й амбіції поманили геть з провінційного Лемберга спочатку на сцену берлінського Шаушпільгаузу[31], а далі в «Лобе-Театр» у Бреслау[32]. Поліційні розслідування комісар тепер сприймав, як шахові задачі, чітко й методично розв’язуючи одну справу за іншою. Невдовзі про успішного детектива з Лемберга вже знали у столиці, де в Міністерстві поліції він значився як «безумовно, найкращий слідчий Галичини».
З Редлем Вістович уперше зустрівся тільки 1903 року. Якимось дивом вони досі не зналися, хоча обидва походили з львівських сімей залізничників, навчалися у Відні та повернулися потім назад до свого міста. Тоді у Львові сталося вбивство провіденського депутата Сейму. Зі столиці Редлю надійшов наказ негайно розкрити справу. Зі свого боку, начальник Галицького Evidenzbüro вимагав швидкого розслідування від директора поліції, той — від свого найкращого детектива. Це службове коло замкнулося й перетворилося для комісара на коло пекла. Йому зрештою вдалося знайти вбивцю, але вся слава й винагорода одноосібно дісталися Редлю. З тих пір Вістович полковника недолюблював.
Ця справа, може, і забулася б, але якихось пів року тому комісар і полковник зіштовхнулися в Позені. Тоді Вістович спільно з прусською контррозвідкою провадив справу, в якій були замішані перші політичні особи Німецького Райху. Власне, у тракті цього розслідування він і отримав гонорар у сорок тисяч марок, які сьогодні успішно розмістив у швейцарському «Hottinguer».
Проте особливістю цих грошей було те, що прусський А ІІІ b на знак вдячності дозволив йому вивезти їх із Пруссії, не сплативши ані пфеніга податку. Так само без проблем йому вдалося розмістити цю чималу суму в австрійському банку, звідки гроші було перераховано до Швейцарії. Австрійські й прусські таємні служби були давніми союзниками, Редль знав про позенське розслідування Вістовича, а отже, й знав про цей дозволений «сірий» капітал комісара. Ясна річ, опинитися з полковником в один день у Берні й стати клієнтом одного банку — здавалося дурнуватим вибриком долі.
Втім, виникало питання, що в Берні робить сам полковник? Звичайно, Швейцарія — не Росія або Франція, чиїм розвідкам австро-прусський союз протистоїть віддавна. Ця країна з часів Віденського конгресу[33] зберігає залізний нейтралітет. Але саме завдяки нейтралітету її територія перетворилася на театр для шпигунських ігор. І оскільки начальник галицького Evidenzbüro — особа знана й важлива, то, перебуваючи тут навіть інкоґніто, він добряче ризикує потрапити в руки потенційного ворога. Що ж у такому разі змусило його не зважати на ризик? Невже тільки турбота про конто в банку? Можна було припустити, що полковник виконує тут професійне завдання. Але цю думку Вістович одразу відкинув. Evidenzbüro зазвичай відряджає за кордон пересічних безликих агентів. Невідомих ані пресі, ані контррозвідкам інших держав.
Роздумуючи, що робити тепер, коли цей бісовий полковник так само може дізнатися про його перебування в Берні, комісар дійшов до свого готелю на Мюнстерплац. Біля входу він зупинився й мимоволі озирнувся. Площа виглядала по-міському звично: торговці смаженими каштанами вигукували щось на тутешньому діалекті, либонь заохочуючи покупців. Молода квітникарка дрімала у своєму крихітному павільйоні, підставивши обличчя першому по-справжньому теплому весняному сонцю. Жебраки тупцювали перед катедральним собором, окрасою й гордістю Берна. Чувся дитячий галас. Це зграя хлопчаків ганялася за голубами біля фонтана, прикрашеного фігурою Мойсея. Пророк стояв над ними, звівши погляд угору, а в руках тримаючи розгорнуту книгу з десятьма заповідями. «У Швейцарії шпигуном може виявитися навіть святий, — подумалося раптом Вістовичу. — А щодо грошей, то краще б я залишив їх у австрійському банку, чорт забирай…»
32
33
Конгрес, що відбувався у Відні з листопада 1814 до червня 1815 року після розгрому Наполеонівської Франції, його ціллю було встановлення нових кордонів у Європі. Тоді ж представники Швейцарії підписали кілька міжнародних правових актів, що проголосили неучасть держави у жодному союзницькому військовому чи політичному формуванні.