Він дістав з кишені складаного ножа й, незважаючи на те, що фіакр трусило на розбитій передміській дорозі, обережно виконав цю делікатну операцію. Потім акуратно витягнув з конверта вміст. Це виявився канцелярський аркуш, складений вчетверо. Листок приблизно наполовину був заповнений, здавалося, випадковими буквами й цифрами, а насправді — добре продуманим шифром, покликаним приховати зміст. Трохи поміркувавши, комісар дістав записника і рядок за рядком переписав у нього невідоме послання. Далі вклав аркуш знову в конверт і, загнувши клейкий край, кілька разів провів по ньому рукою. За хвилину паперовий трофей мав такий самий вигляд, як тоді, коли вперше потрапив йому до рук.
Врешті, знову опинившись у Старому місті, фіакр зупинився, й Вістович простягнув візникові обіцяні десять франків. Далі вийшов з екіпажу, з приємністю відчувши під ногами нехитку надійну опору. Вже темніло, й на вулицях Берна то тут, то там спалахували електричні ліхтарі. Містом, як злий пес, блукав холодний гірський вітер, що розганяв перехожих по кпайпах і власних оселях. Теплий весняний день закінчився, наставала крижана квітнева ніч.
Комісар застебнув плаща на всі ґудзики й підняв комір. Це трохи рятувало, проте понад усе хотілося якнайшвидше опинитися в готелі. Зайшовши до вестибюля, він швидко пройшов повз стійку рецепції, не помітивши, яке враження справила його поява на двох адміністраторів. Зрештою, якби й помітив, то навряд чи здогадався б про причину такої реакції.
Щойно відчинивши двері, Вістович зрозумів, що всередині хтось є. У ніздрі вдарив сильний запах дешевого тютюну й пасти для взуття. Комісар зупинився у передпокої, вирішуючи, що робити далі: піти геть чи зайти в кімнату. Зброї він при собі не мав. Вирушаючи з Лемберга у «відпустку» (а саме відпусткою пояснювалася його теперішня відсутність у документах поліційної канцелярії), брати з собою службового «Ґассера»[36] не мав права. Приватного ж браунінга[37] залишив удома, щоб уникнути зайвих питань і можливих проблем на кордоні. Рішення, втім, з’явилося вже за хвилину, коли на іншому боці передпокою з’явився полковник Редль з націленим на нього револьвером у руці.
— Ви довго, Вістовичу, — промовив військовий, — ми вас зачекалися.
«Хто це, в біса, «ми»?» — подумки запитав комісар.
— Ну ж бо, проходьте, — нетерпляче додав полковник.
Вістович підкорився й зайшов до кімнати, одразу побачивши іншого суб’єкта, який разом із Редлем складав суть цього множинного займенника «ми». Невідомий сидів у кріслі, заклавши ногу на ногу, й уважно спостерігав за прибулим. Він, як і полковник, тримав у руці зброю, трохи витягнувши вперед кисть, щоб у разі стрілянини не схибити. Попри свій тандем, ці двоє мали вигляд двох протилежностей: полковник — високий з продовгуватим блідим обличчям, з яким контрастували короткі вусики і близько посаджені темні очі, незнайомець — опасистий, червонолиций, з густою, давно не стриженою бородою.
Комісар, звісна річ, знав, чим накликав на себе їхній візит, а проте був щиро здивований, як полковнику вдалося так швидко його відшукати. Редль помітив його подив і не стримав єхидної вдоволеної посмішки.
— Познайомтеся, пане Вістовичу, це — інспектор Клебер з кантонської поліції, — представив полковник незнайомця в кріслі.
Той недбало відсалютував лівою рукою, ні на секунду не опускаючи праву, в якій стискав, як тепер зміг роздивитися комісар, стару модель шестизарядного «Шамело-Дельвінь»[38].
— Пан Клебер тут для того, — продовжив полковник, — щоб пред’явити вам звинувачення у викраденні надзвичайно важливого документа, що належить безпосередньо посольству Австро-Угорщини в Швейцарії.
Комісар чекав, що той скаже щось і про напад у порту, але Редль на цих словах замовк, даючи зрозуміти, що цього факту досить для того, аби у Вістовича з’явилися величезні неприємності з тутешньою поліцією.
— Саме так, — вперше озвався поліціянт, напрочуд жваво підводячись з крісла. Він виявився доволі невисокого зросту, більш ніж на голову нижчий за комісара. — Втім, якщо повернете полковнику згаданий документ, покарання буде не настільки суворим, — продовжив він, — думаю, обмежимось видворенням з країни.
Вістович якийсь час помовчав, дивлячись спочатку на поліціянта, що цілився тепер зі свого револьвера йому прямісінько в живіт, а потім перевів погляд на полковника, який, очікуючи на його відповідь, почав помітно нервуватися. Врешті комісар був готовий до контрвипаду:
36
«Ґассер» — восьмизарядний револьвер, який виготовляла австрійська компанія
37
Браунінг — загальна назва пістолетів, які в той час випускала бельгійська фірма
38
«Шамело-Дельвінь» (фр