— Ах, — видихнув Клебер, і його широке обличчя розпливлося у вдоволеному усміху, ніби кавалок масла на гарячій пательні. — Їй-богу, полковнику… Ви не мусили.
— Звісно, що не мусив, — відповів той, — тому зробив це єдино з приємності. Крім того, сподіваюся, що у вас буде безліч причин, аби розпити його в доброму товаристві.
— Ваші слова Богові до вух, — весело підсумував інспектор, вдягаючи на голову капелюха. — Що ж, якщо справу залагоджено, то я піду. Зичу гарного вечора, полковнику… А вам, добродію, — інспектор зупинився на хвилину біля Вістовича й зміряв того останнім підозріливим поглядом, — вам я раджу не затримуватися в Берні. Та й взагалі у Швейцарії. Чим швидше ви поїдете звідси, тим краще буде для вас… Мені, старому тутешньому вовкодавові, можете повірити на слово. Всього найліпшого!
Клебер вийшов нарешті з номера, залишивши двох львів’ян наодинці.
— Отже, тепер ви підкуповуєте поліцію, — єхидно зауважив комісар, щойно двері зачинилися.
— Облиште, Вістовичу. Клебер — мій давній знайомий, і кілька пляшок шампанського — це зовсім не підкуп, — відповів Редль, — крім того, іншого способу легально сюди проникнути я не мав. Мусив скористатися з його допомоги.
— Звідки ви дізналися, де я зупинився? — далі допитувався комісар.
— З реєстраційної книги в банку. Домовляючись про візит, ви мусили вказати тимчасову бернську адресу, — пояснив полковник.
— Отже, конфіденційність, яку декларує і обіцяє банк «Hottinguer», насправді існує лише на папері, — зауважив Вістович.
— Чому ж? Просто герр Пульманн — також мій друг.
— Сподіваюсь, ви і його не обділили шампанським.
— Банкіри зазвичай полюбляють міцніші трунки, — сказав Редль, — мабуть, через нервову роботу. Ще нервовішу, ніж робота в поліції.
— А що п’ють злочинці на кшталт Грумма? — підвищив голос комісар.
Редль замовк на якийсь час, мовби підбираючи правильні слова. Врешті, підійшовши до вікна і не дивлячись на комісара, спокійно промовив:
— Послухайте, Вістовичу, я розумію, це все виглядає дивно, але чому б вам не повірити, що я зараз на службі й усі мої дії мають під собою службовий ґрунт? Чи ви забули, який відділ я представляю?
— Аж ніяк не забув, полковнику. Хоча б тому, що ви й мені пропонували посаду в Evidenzbüro.
— І все ще чекаю на вашу відповідь.
— Якщо в цій службі офіцери не гидують співпрацею з мерзотниками штибу Карела Грумма, то відповідь моя очевидна.
— Не будьте таким категоричним, Вістовичу. Ви, зрештою, також не святий. Узяти хоча б ваш рахунок в «Hottinguer». Не забувайте, мені відоме походження цих грошей. Залишати їх у Банку Австрії було ненадійно, чи не так? Хтозна, яких перевірок може зазнати конто комісара поліції.
— Як і ваше.
— Як і моє, — погодився Редль, — через це всі свої заощадження я тримаю тут, у Берні… І погодьтесь, є щось символічне в тому, що ми обидва виявилися клієнтами одного банку.
— Радий був би обійтися без цих узагальнень, полковнику, — сказав комісар.
— Як буде завгодно.
Вістович тим часом вирішив, що тепер настала його черга переходити в рішучий наступ:
— То як почувається добродій Грумм? — вимовив він, хоч насправді чхати хотів навіть на те, чи сучий син живий.
— Думаю, з ним усе гаразд, — відповів Редль, ніяк не виказуючи те, наскільки ця тема для нього дражлива, — у воді він одразу прийшов до тями, а випадкові свідки інциденту допомогли йому вибратися на берег. Після цього Грумм негайно повідомив, що конверт перейшов у ваші руки.
— І вам достатньо було потурбувати знайомого інспектора, щоб проникнути в мій номер і чекати на мене тут.
— Бачите, як усе просто?
Вістович криво всміхнувся у відповідь.
— Повертаючись, однак, до Грумма, пане Редль, — сказав він, — в Австро-Угорщині й союзній Пруссії його б заарештували як злочинця. А якщо зважити, що він, за чутками, перебрався до Росії, то вийти на міжнародну шпигунську арену цей суб’єкт міг би лише як агент царської розвідки. А якщо це так, то ви, полковнику, пов’язані з…
— Не поспішайте з висновками, пане Вістовичу, — перебив його Редль, — запевняю вас, дійсність не така жахлива, якою ви її змальовуєте. Ми з вами знаємо один про одного невеличкі таємниці, тож це певним чином зрівноважує наші взаємні звинувачення. Пропоную перебратися з цього, даруйте за прямоту, бридкуватого номера куди-небудь в краще місце й випити по чарці.
— Те, що я дізнався, полковнику, заледве чи можна назвати «невеличкою таємницею», — зауважив комісар.