— Буду вдячний, — сухо промовив комісар і, кивнувши на прощання, вийшов із бару, а відтак і з ресторації.
ІV
Лемберг
Антоні Самковський, ад’юнкт львівської кримінальної поліції, не любив весни. Точніше, не любив той час, коли тільки починав танути сніг, з-під якого на світ Божий з’являлося дрібне сміття, трупи здохлих тварин і просто мотлох, що його не встигли прибрати восени. Зима цьогоріч відступила пізно. Якихось два тижні тому ще трималися морози, мовби невідомі чари перенесли ціле місто кудись далеко на північ.
Лемберг у такий час мав потворний вигляд. По закінченню дня вони з шефом, комісаром Вістовичем, зазвичай ішли кудись перехилити по чарці, але шеф уже тиждень перебував у відпустці. «Яка, до біса, може бути зараз відпустка? За такої погоди?» — думав Самковський, дивлячись у вікно їхнього спільного кабінету, звідки проглядалася брудно-сіра смуга вулиці Академічної[41], що тягнулася до однойменної площі з пам’ятником Александеру Фредру[42] посередині.
Втім, відсутність шефа його насправді тішила. Яка б причина не змусила Вістовича вибратися з міста на цілий тиждень, Самковський мав добру можливість відпочити від його важкого й часом непередбачуваного характеру. Шеф був гарним співрозмовником за чаркою, але нестерпним начальником на службі.
До кнайпи ад’юнкт тепер заходив лише повечеряти. Здебільшого в «Тлусту рибу», непримітний заклад на Підзамчі. Як можна було виснувати з назви, головними тут були страви з риби: зупа з линів, печені карасі, мариновані плітки, а також оселедці, подавані на стіл з цибулею, вареною картоплею і чорним замарстинівським хлібом. До них, ясна річ, клієнт міг замовити келишок місцевого аквавіта. Приміром, холодної житньої «Балабанівки» або добірної, знаної на цілу Галичину, горілки «Baczewski». Щодо цієї горілки, то господар, невисокий лисуватий Моріц Зайґельт, наливаючи клієнтові трунок до склянки, неодмінно промовляв знану в усіх кнайпах «конклюзію»:
Сьогодні, знову вислухавши цю приповідку від пана Зайґельта, Самковський усміхнувся й перехилив половину келишка до рота. Решту він вирішив випити, коли принесуть замовлених на вечерю карасиків. Вмостившись за столиком біля стіни, під гасницею[44], він розгорнув свіжий випуск «Wieku Nowego»[45], який купив ще вранці. Неуважно переглянув новини Галицького сейму, далі двічі прочитав оголошення про те, що вартість проїзду в трамваях невдовзі підвищиться до 20 гелерів. Скрипнув зубами, бо якраз трамваєм щодня діставався на службу, а потім зі служби. Отже, тепер це коштуватиме йому сорок гелерів на день замість тридцяти, як було досі. А з огляду на те, що на підвищення наразі можна було не сподіватися, такі новини не додавали гумору. Втім, наступна новина мовби пропонувала рішення: «Товариство львівських роверистів уже цього літа отримає власний стадіон для змагань!». Чудово! Замість трамвая можна пересісти на велосипед.
Самковський гмикнув і, не втримавшись, надпив ще трохи аквавіту з чарки. На наступній сторінці анонсувалися перші перегони на іподромі. «Звісно, якщо тільки Господь буде добрим, — зазначав автор статті, — і не нашле на місто негоду. Бо в минулі роки кінні забіги починалися вже в останній декаді березня, а цьогоріч весна добряче забарилася…».
— Якщо тільки Господь буде добрим, — пошепки повторив ад’юнкт.
Йому часто доводиться бувати в таких дільницях Львова, про які Господь, здається, зовсім забув. А може, ніколи й не пам’ятав. Наостанок залишив собі кримінальну хроніку. Передивився уважно, хоча, звісна річ, знав набагато більше, ніж там було написано. На окремій шпальті, де містилися виключно міжнародні новини, встиг помітити повідомлення, що «в Росії вбито одного з лідерів революції, православного попа Георгія Гапона. Сталося це, правдоподібно, ще в березні, але кореспонденти з-за кордону дізналися про це лиш тепер…», коли за спиною почулася чиясь надміру гучна розмова.
Самковський спочатку вирішив не зважати. Для будь-якої кнайпи — звична річ, коли хтось, перебираючи зайвого, починає горланити. Однак тут його увагу привернув предмет розмови. Грубий підхмелілий голос розповідав, як 1894 року зумів утекти з поїзда, що перевозив ув’язнених.
42
Граф Александер Фредро (1793–1876) — польський драматург, поет, громадський діяч. Пам’ятник Фредрові був на місці теперішнього пам’ятника Грушевському. Згодом цей пам’ятник був перевезений до Вроцлава.
43
Такий вірш, під назвою