— Це що таке? — запитав він, мовби вперше в житті бачив зброю.
— Вставай, — коротко наказав ад’юнкт, — ти під арештом.
— То ти сраний хатрак[53], — здивовано промовив Берл, миттю тверезіючи.
— Можеш випити й мою чарку наостанок, — поліціянт вказав поглядом на свою порцію горілки, до якої не торкнувся.
— Стерво! — раптом загорланив Берл і, перш ніж Самковський зрозумів, що коїться, підняв край столу догори й пхнув його на поліціянта.
Гримнуло два постріли з револьвера, проте перша куля влучила в стільницю, навряд чи діставшись крізь неї до злочинця, а друга — кудись у стелю.
— Затримати його! Затримати злочинця! — кричав Самковський, намагаючись вибратися з-під важкого дубового столу. Проте ніхто його не послухав. Усе тому, що за спиною ад’юнкта були не поліціянти, а вечірні відвідувачі «Тлустої риби», вкрай розімлілі від пива й горілки.
Звівшись нарешті на рівні ноги, Самковський щодуху кинувся до відчинених дверей, крізь які, очевидно, хвилину тому втік Берл. Однак несподівано відчув, що втрачає рівновагу, ніби хтось підставив йому ногу. Останнє, що побачив ад’юнкт, — брудну зачовгану підлогу просто в себе перед носом. Після цього страшенно заболіло трохи вище потилиці, і світло перед очима згасло.
Коли прийшов до тями, то найперше почув стишені голоси, чоловічий і жіночий. Чоловічий давав лікарські настанови, а жіночий тільки промовляв короткі фрази: «так, пане лікарю», «добре, пане лікарю», «скільки крапель, пане лікарю?» тощо.
— І чоло йому протирайте. У воду можете додати трішки оцту, — почув ад’юнкт.
— Зрозуміла, пане лікарю. Ой, гляньте…
Вигук, очевидно, був пов’язаний з тим, що ад’юнкт раптом поворухнув головою і закліпав очима.
— А, з поверненням, mein Freund[54], — уже трохи гучніше сказав лікар.
Самковський розплющив очі, але через те, що був без окулярів, бачив украй погано. Втім, достатньо, щоб впізнати силует поліційного лікаря Ебергарда Фельнера. Точніше, поліційного патологоанатома…
— Невже я вмер, і ви робите мені розтин? — запитав ад’юнкт, відчуваючи, що слова ледь вдається видушити з себе, наче риб’ячі кістки, що застрягли в горлянці.
Фельнер засміявся.
— Жартуєте, Самковський, — промовив він. — Що ж, це добре… Ні, ви живий-живісінький, і я не маю жодного бажання зазирати вам усередину.
— Тут десь є мої окуляри?
— Ох, прошу вибачення…
Фельнер за мить насадив Самковському на носа його «додаткові очі». Ліве око бачило добре, а правому заважала дрібна павутина тріснутої лінзи.
— Окулярам також дісталося, — промовив лікар.
Все ж поліціянт тепер значно краще бачив його міцну присадкувату постать у білому халаті, накинутому поверх темно-сірого гарнітура, широке обличчя з крупним носом, акуратно підстриженою бородою і окулярами, значно масивнішими, ніж у нього. Волосся Фельнер мав кучеряве і всуціль сиве, проте воно міцно трималося черепа, на заздрість тим, хто в його віці — а доктору було під шістдесят — мав голову лису, як військова каска.
Самковський крутнув головою, шукаючи своїм єдиним видючим оком володарку ніжного голосу, якій Фельнер давав розпорядження, проте від різкого руху в цьому самому оці потемніло від болю.
— Не вертіться, дідько б вас узяв! — сердито промовив лікар і заходився поправляти йому компрес десь на маківці. — Ще бодай кілька днів мусите рухатися повільно, як канатоходець над прірвою. Затямте це.
— Що зі мною сталося? — запитав Самковський, переводячи погляд з доктора на бридко-зелену стіну за його спиною, а потім на сіру, місцями пожовклу стелю.
— Хтось добряче вперіщив вас по потилиці чимось важким, — відповів Фельнер, — усе, що можу наразі сказати.
— Як це «хтось»? — Самковський відчув, як обличчя його багряніє від обурення, — у кнайпі була купа свідків…
— Юначе, — перебив його доктор, — ви, мабуть, забули, що я не слідчий і не постерунковий! Переказую те, що чув, коли мені вас доставили сюди непритомного. Думаю, невдовзі до вас прийде хто-небудь з Академічної, от його й розпитаєте.
— Було б добре, щоб прийшли зараз, — вже спокійнішим тоном, в якому чулося більше прохання, ніж ствердження, сказав ад’юнкт, — я маю повідомити дещо важливе в Дирекцію.
Фельнер відхилив полу халата, за якою зблиснув срібний годинниковий ланцюжок, що тягнувся від борта піджака до кишені. Доктор дістав годинника і перевірив час.
— Заледве восьма, — промовив він, — але, гадаю, це не проблема.