— Восьма вечора? — перепитав Самковський.
— Восьма ранку, — всміхнувся Фельнер, — сутичка в кнайпі сталася вчора. Morgenstund hat Gold im Mund[55].
Доктор був галицьким німцем[56], родом десь з-під Злочова[57], тому рідною німецькою послуговувався часто і залюбки. Попри те, ніколи не приховував, що має насправді «жидівське походження».
— Отже, я пролежав тут цілу ніч?
— Виходить, що так. Але, погодьтеся, краще тут, ніж у морзі.
Самковский стрепенувся від цього жарту, як від укусу.
— Зосю, люба, — доктор з несподіваним теплом у голосі звернувся до своєї асистентки, — спустіться, будь ласка, вниз до телефонного апарата. Зателефонуйте в Дирекцію і повідомте, що пан ад’юнкт прийшов до тями. Нехай пришлють когось.
— Так, пане докторе, — почув Самковський ту саму фразу. Вона пролунала в нього десь над лівим вухом, отже, Зося сиділа біля його голови. Почулося, як вона підвелася зі стільця й рушила до дверей. Цього разу ад’юнкт вирішив усе-таки її побачити. Втім, доки повертав до неї зболену голову, асистентка вийшла. Самковський встиг зауважити лише тендітну постать у білому з дурнуватим сестринським чепчиком на голові.
— А доки хтось доповзе сюди з Академічної, дуже рекомендую вам поспати, — озвався Фельнер, вимикаючи десь електричну лампу.
Світла в палаті поменшало. Штори на вікнах тут розтуляти, видно, було не заведено.
— Зовсім я не хочу спати, — промовив ад’юнкт і одразу ж після сказаного провалився в пекучу дрімоту.
Розплющивши очі знову, Самковський побачив перед собою тонку пелену диму. В ніздрі вдарив запах тютюну. У палаті, крім Фельнера, був ще хтось, кому доктор описував стан пацієнта:
— …струс мозку, тому дайте йому бодай тиждень, — долинуло до його вух.
— Курва, в Дирекції й так бракує рук! — розпачливо відповів співрозмовник.
Самковський спочатку впізнав голос, а вже потім зрозумів, що ці двоє говорили німецькою.
— Пане директоре, — промовив він, спираючись на лікті й надіваючи на носа свої напіврозбиті окуляри, й вдруге за сьогодні почув:
— О, з поверненням, Самковський.
Фельнер та директор і далі сиділи собі за столом навпроти нього, тільки винувато загасили цигарки, ніби школярі, яких застукали за курінням у класі. Вільгельм Шехтель, начальник львівської поліції, був схожої з доктором статури, але, на противагу до нього, лисий і з виразним черевцем.
— Як почуваєтеся? — запитав він у підлеглого, хоча відповідь була написана в ад’юнкта на блідому виснаженому обличчі.
— Вам треба нові окуляри, — зазначив він ще за якусь мить.
— Головне, що не знадобиться новий череп, — промовив Фельнер, — його власний, на щастя, вцілів.
— Пане директоре, чи впіймали того типа, якого я хотів арештувати? — запитав Самковський, пропускаючи повз вуха їхні зауваження.
— На жаль, ні, ад’юнкте, — відповів Шехтель. — Але ми взяли сучого сина, що вдарив вас по голові. Це його колишній співкамерник. Він поки мовчить, але, я певен, невдовзі заговорить і виведе нас на нього.
— Того здоровила називали якось на ім’я… Здається, його звали Берл, і він вихвалявся втечею…
Директор кивнув.
— Берл Брюкнер, ми вже встановили. Колись утік з поїзда разом із Карелом Груммом. Вас ще не було тоді в поліції. До речі, обидвох їх заарештував колись Вістович. У тисяча вісімсот дев’яносто п’ятому чи шостому році.
— Четвертому, — сказав Самковський. — Він назвав цей рік.
— У покидька добра пам’ять, — скривився Шехтель.
Ад’юнкт, розчарований до краю, поклав голову на подушку. Директор це, схоже, помітив.
— Не впадайте у відчай, — заспокоїв він підлеглого, — спіймаємо ми вашого Брюкнера. Якщо він повернувся до Лемберга, то ховатися йому особливо ніде. Усі спільники його давно по в’язницях.
Шехтель підійшов до його ліжка й поклав поруч на тумбу щось важке, загорнуте в брудно-білу шмату.
— Ваш револьвер, — промовив він і додав: — Цілком імовірно, що ви поранили Брюкнера. Ми знайшли кров на тому місці, де стояв цей скурвисин. Моя вам подяка, Самковський. Обіцяю, в поліції не забудуть ваш мужній вчинок.
— Спасибі, пане директоре, — ад’юнкт раптом відчув, що слова начальника додали йому сил.
— Відпочивайте, — по-батьківськи усміхнувся той. — Лікар каже, вам потрібно не менше тижня спокою…
— Я повернуся, щойно триматимусь на ногах, — пообіцяв ад’юнкт, — думаю, знадобиться значно менше часу.
56
У Галичині у XVIII столітті виникло понад сто німецьких колоній. Німецькі робітники переселялися сюди на запрошення імператора Йосифа ІІ в рамках його аграрної політики. Під Злочовим (Золочевим) існувало поселення Унтервальден (нім.