— Я можу взятися за цю справу, пане директоре. Зрештою, я вже за неї взявся.
— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів той.
— Дозвольте висловити припущення, що вбивця — це той самий Берл Брюкнер.
— Облиште ви цей свій протокольний тон, Самковський! — гримнув Шехтель. — Говоріть по-людському.
— Тоді у кнайпі я чув, як він обіцяв, що вбиватиме поліціянтів. Думаю, справа в помсті за себе й Грумма, — промовив ад’юнкт.
Директор помовчав якусь хвилину, дивлячись кудись у вікно, а тоді заговорив знову:
— Що ж, якщо дві справи можна об’єднати в одну — це, звісно, добре… Поцілити двох птахів одним каменем… Гаразд, ад’юнкте. Будете відповідальним слідчим. Вістович обіцяв повернутися в понеділок, 16-го. Якщо до того часу не впораєтеся, він вам допоможе… Тільки Великодня, як бачите, у вас цьогоріч не буде.
Самковський не стримав усмішки. Для нього не було гіршого покарання, як щороку на Різдво й Великдень вирушати на кілька днів додому, до рідного Дрогобича. У тісному будинку на Заваллє[60], де, крім його пиякабатька і згорьованої матері, мешкало ще дві молодші незаміжні сестри і дванадцятирічний брат, ніколи не було по-родинному затишно.
Батько щоразу сідав за святковий стіл уже напідпитку. Він був поштарем, тож завжди мав привід вийти з дому, а вийшовши, не втрачав нагоди закласти за комір у якому-небудь дешевому генделику. Мати починала плакати через свою бідацьку долю, тицяючи пальцем на облізлі стіни, де‑не-де порослі цвіллю, потріскані двері, а найголовніше — в бік порожньої спіжарки, де запасів лишалося на день-два. Батько не витримував і гримав на неї, щоб та замовкла. Після цього починали голосити сестри. А далі Антоні з братом підводилися з-за столу й виходили на подвір’я.
Самковський курив, а молодший Ігнацій пильно за ним стежив, ловлячи кожен рух, аж врешті наважувався попросити:
— Дай мені папіроску, Антосю.
Старший брат у відповідь вліплював тому потиличника.
— А більше нічого не хочеш?
— Ну, Анто-о-о-сю-у-у, — просив далі той, розтираючи забите місце.
За кілька хвилин Самковський здавався й простягував йому свою викурену до половини цигарку.
— На, шмаркачу. Але швидко тягни, щоб з дому не побачили.
Малий тягнув у легені дим і одразу закашлювався.
— Яка ж міцна…
— А ти що думав? — підсміхався з нього ад’юнкт. — У поліції інших не курять.
— Піду, коли виросту, в поліцію, як ти, — повідомляв молодший.
— Ну, йди, — стенав плечима брат.
— Або до війська… Куди завгодно, тільки з цього пекла.
Самковський розумів його. Зараз батько постарів і вже трохи вгомонився. А раніше, повертаючись п’яним додому, вчиняв такий рейвах, що збігались сусіди.
— Добре, заберу тебе до Лемберга, — казав він малому й куйовдив йому чуприну.
— Обіцяєш? — перепитував той.
— Пф-ф, буду тут перед малим гівнюком обіцянками сипати.
— Ну, Анто-о-о-сю-у-у, — молодший починав нити, аж поки не отримував від брата виразне слово честі.
Врешті з будинку виходила мати й кликала їх назад до столу. Батько, мовляв, заспокоївся. «Заспокоївся» — означало, почав куняти за столом. Родина бралася до їжі, не зважаючи на нього, і лише тоді наставала коротка мить свята.
Саме тому, стоячи зараз перед директором поліції, Самковський повідомив, що може без проблем залишитись у Львові. «Шкода тільки малого, — подумалось йому, — він мене завжди чекає з нетерпінням. Але нічого, приїду після свят».
— Що ж, добре, — промовив Шехтель, встаючи з крісла.
Було видно, що така відповідь підлеглого припала йому до душі.
— Сьогодні зайдіть у канцелярію, — продовжив директор, — заберіть документи на отримання позачергової премії. Вчора я все підписав. Гроші вам зможуть видати десь через тиждень після Великодня. Ще через місяць якусь виплату зробить наша Страхова спілка…
— Дуже доречно, бо проїзд у трамваї дорожчає, — спробував пожартувати Самковський.
Директор, втім, не звернув уваги на цю репліку.
— Клопотатиму про ваше підвищення до комісара другого класу, але обіцяти не можу… Самі розумієте, доки хтось не піде на емеритуру або не вмре, місце не звільниться, — продовжив він.
Самковський кивнув. Звісно, він не вчора почав службу і з таким станом речей був добре ознайомлений.
— Втім, якщо розкриєте справу, для вас я переверну гори, — раптом сказав Шехтель. — І не тільки тому, що готуюся до приїзду міністра… Убито поліціянта. Для нас знайти вбивцю — справа честі.