— Курва…
Обережно сперся на стіну і з ненавистю подивився у дзеркало. Звідти на нього витріщилася неголена спухла мармиза з розкуйовдженим волоссям. Під нею виднівся мокрий комір, що був пристебнутий до зім’ятої сорочки.
— Курва, — повторив комісар і відвернувся від свого відображення.
Він почовгав до вітальні, де з надією відшукав учорашню пляшку. Ухопив її й підняв до рівня очей. Всередині не було ані краплини, отже, похмелитися й трохи полегшити свої страждання йому не вдасться. На столі лежали недоїдки сиру й хліба, проте думки про їжу викликали хіба що відразу. «Треба вийти й перехилити десь чарку, — подумав комісар, — інакше до завтра не покращає…»
Вістович переодягнув сорочку й поверх неї одягнув камізельку. Марно спробував причесати волосся. Врешті перестав ним перейматися і просто насадив на голову капелюха. Одягнув плаща і, поклавши до кишені свій порожній портсигар, вийшов на вулицю.
Погода знову була сонячна й тепла. То тут, то там з’являлися святково вбрані містяни з великодніми кошиками в руках. Радісно перемовляючись, усі вони поспішали до своїх помешкань, аби узятися до святкового сніданку.
Комісар вийшов на Домініканську площу, а звідти, через коротку вулицю Божого Тіла — на площу Ринок. З палкою надією він подивився на двері кав’ярні «Атляс», проте вони були зачинені. Вістович зиркнув на годинник. Одинадцята ранку… Це означало тільки одне — кав’ярня вже сьогодні не відчиниться.
Облизавши губи, чоловік рушив далі на пошуки, та жоден заклад у цей святковий день не приймав відвідувачів.
— От паскудство… — видихнув комісар і подався Сербською, а далі звернув на Собєського[81].
Втім, і тут кожна, навіть найбрудніша, кнайпа була зачинена. Та найгіршим було те, що й купити цигарок йому сьогодні не вдасться. Оскільки власники тютюнових генделиків також воліли у святковий день бути вдома.
Біля старого міського Арсеналу Вістович раптом побачив мале дівча років шести, що, підібгавши ноги, сиділо просто на холодній бруківці. Придивившись, комісар помітив, що дівчинка схлипувала.
Він наблизився повільно, аби її не злякати, проте в якусь мить дитина звела на нього очі, повні сліз і страху. З жахом Вістович помітив на її маленькому личку чималий синець. Мала схопилася з місця.
— Не бійся, — якомога лагідніше промовив комісар.
Дівчинка не рухалася, але все ще з недовірою дивилася на неохайного незнайомця. Руки тримала перед собою, перебираючи пальчиками тканину маленької сукні.
— Як тебе звати? — запитав Вістович, все ще тримаючи дистанцію.
Вона не відповіла, тому комісар назвався першим:
— Мене звати Адам.
— Той, що був у Раю? — раптом запитала дівчинка, і в її очах сяйнула цікавість.
Вістович усміхнувся.
— Ні, я інший Адам, — сказав він. — А ти маєш ім’я?
Вона кивнула.
— Ляна.
— Гарно… А скажи, Ляно, — Вістович намагався тепер втамувати внутрішню злість, — хто тебе скривдив?
Він торкнувся пальцем свого обличчя, даючи зрозуміти, що має на увазі її синець. Дівчинка скривилася, ніби збиралася заплакати.
У цей самий час у будинку праворуч від них почувся погрозливий чоловічий крик, а вслід за ним — переляканий жіночий.
— Ти мешкаєш там? — запитав чоловік, вказавши поглядом на будинок.
Ляна кивнула.
— Не йди нікуди, гаразд? — попросив комісар, додаючи у свій тон стільки спокою й безтурботності, скільки тільки міг. — Обіцяєш?
Дівчинка пообіцяла.
— Я зараз усе владнаю! — з усмішкою промовив чоловік. — Зараз усе буде добре.
І, підморгнувши їй, Вістович подався до будинку, звідки чув крики.
Долинали вони крізь відчинені двері, з помешкання у пивниці. Вістович зайшов спочатку в тісний передпокій, звідти у невелику кімнату, посеред якої було накрито скромний великодній стіл. У кутку стояв широкоплечий здоровань у полотняній сорочці й засмальцьованому жилеті. Перед ним вклякла на колінах розтріпана жінка з червоним від побоїв обличчям.
Вістовича цей бугай помітив не одразу. Та коли перевів на нього погляд, то спершу занімів від здивування.