— Ти хто? — врешті загорланив він.
— Тихіше, — скривився комісар і торкнувся долонею розпеченого лоба.
Облишивши жінку, господар загрозливо наблизився до гостя.
— Ти хто й чого приперся? — повторив він запитання.
Вістович зняв капелюха і дбайливо поклав його на стілець. Потім спокійно закотив рукави.
Здоровилу урвався терпець. Гаркнувши щось іще, він кинувся вперед на прибулого. Тієї ж миті комісар спрямував йому назустріч два коротких удари: лівий і правий. Обидва точно в щелепу.
Нападник завмер, наче від здивування. Вістович бачив, як його очі закотилися кудись угору, потім голова повернулася набік, і він усією масою повалився на підлогу. Пролунав гуркіт, наче впала важка переповнена шафа.
Натомість його жертва звелася на рівні ноги. Жінка переводила розгублений погляд з лежачого на свого рятівника і навпаки, не знаючи, що сказати.
А Вістович тим часом жадібно подивився на їхній святковий стіл.
— Можна? — запитав він, вказавши рукою на карафку з горілкою. — Ви дозволите?..
І, не чекаючи відповіді, тремтячою від похмілля й несподіваного боксу рукою налив собі повну склянку. Одразу ж випив одним ковтком.
— Ляно! Ляночко… — раптом заголосила жінка й вибігла назовні.
Комісар знову взявся за карафку. Вже коли підносив до рота нову порцію, почув, що здоровило на підлозі зарухався.
Вістович відставив, випивку, вхопив того за сорочку й допоміг йому підвестися. Губи в нього були розтовчені й невпинно кривавили.
— Подививсь на мене й запам’ятай, — промовив комісар йому в обличчя. — Скривдиш їх ще раз, переламаю всі кістки. Зрозумів?
Господар кивнув.
Вістович відчув, як у голові застугоніло так, мовби там працював паровий двигун. Щоб зігнати лють, щосили зацідив здорованю кулаком під ребра. І, коли той знову опинився на підлозі, випив удруге, загриз огірком, узяв капелюха й вийшов на вулицю.
— Мамо, це Адам! — почувся голос маленької Ляни.
Вістович ґалантно уклонився їй і побрів убік Валової.
Від випитого трохи полегшало. Комісар втягнув носом весняне повітря, наповнивши ним груди й усе своє розпечене нутро. Йому подумалося, що незайвим буде зайти в Дирекцію. Хоча б тому, що в його кабінеті могли залишитися цигарки. На біду, можна буде взяти одну-дві в чергових. Та й, зрештою, завтра йому на службу, слід наперед дізнатися, що нового сталося за час його відсутності.
Двоє поліціянтів на вахті при його появі схопилися, мов ошпарені, й виструнчилися. На столику поруч із телефонним апаратом та грубим потріпаним журналом, куди вони занотовували всіх і все, що потрапляло й вибувало з будівлі Дирекції, лежала розкладена газета. На ній шматочки паски, кілька писанок, шинка й металева креманка з потертим хріном.
— Христос Воскрес, пане комісаре! — вимовили вони в один голос.
Обоє дивилися на Вістовича трохи перестрашено, бо їсти на посту заборонялося. Сподівалися хіба, що комісар буде мати Бога в серці й на Великдень їх не каратиме.
— Воістину Воскрес! — відповів той.
Раптом погляд його впав на два карабіни, що стояли одразу поруч зі столом.
— Це що? — запитав він. — Чому зброя тут? Хто дозволив?
— Не дозволив, а наказав, пане комісаре, — уточнив один із чергових. — Директор Шехтель.
— Он як? Це ж чому?
— Вас не було в Лемберзі, тому й не знаєте останніх новин. Убито вже трьох наших…
Паровий двигун у голові комісара знову запрацював із шаленою силою.
— Убито трьох поліціянтів? — перепитав Вістович, мовби не зрозумів, про кого йшлося.
— Так, пане комісаре. 13 квітня — віцекапрала Шварца, 14-го — фельдфебеля Цайса, і вчора знайшли мертвим постерункового Вільху.
— Хто веде справу? — запитав комісар.
— Спочатку доручили пану Самковському, — сказав другий черговий. — Але потім його звільнили і слідство очолив сам директор.
— Самковського звільнили? — несподівано навіть для самого себе голосно вигукнув Вістович.
Чергові знову виструнчилися.
— Так є, пане комісаре! — знову в один голос відповіли вони.
Якийсь час Вістович мовчав, дивлячись кудись на сходи, що вели на другий поверх, де був його кабінет. Крізь пелену похмілля розум комісара намагався зрозуміти, де зараз можна дістати якнайбільше відомостей про ці вбивства. Матеріали, без сумніву, замкнені, а канцеляристів сьогодні на службі немає. Телефонувати Шехтелю? Також марно. Навіть ведучи таку справу, директор не схопиться з-за великоднього столу тільки для того, щоб поспілкуватися з Вістовичем. Що ж до Самковського, то невідомо, чи після звільнення він залишився у Львові. Швидше за все, повернувся на свята до рідного Дрогобича.