— Маєте найновіші газети? — запитав він у чергових.
— Так є, пане комісаре! Зараз!
— Тільки цієї мені не потрібно, — Вістович вказав пальцем на розгорнуту шпальту «Kurjera Lwowskiego», що правив їм за скатертину на столі.
Обоє у відповідь реготнули й витягнули з поштової шафи перев’язаний пакунок.
— Це за три попередні доби!
— Чудово. І ще дайте мені цигарок.
Чергові здивовано вибалушили на нього очі.
— Дайте мені цигарок, матолки два, бо зараз дістанете за те, що жерли на посту! — гаркнув на них Вістович.
Ті миттю подіставали з кишень кожен по кілька сигарет. Забравши їх і вклавши у портсигар, комісар подався врешті до кабінету.
Всередині найперше відчинив вікно й підійшов до столу Самковського. Як завжди, на стільниці панував ідеальний порядок: рівно складені папери, зв’язані папки, олівці підстругані однаково, як за міркою. На кріслі висів вовняний коц. Вовна його просмерділася тютюновим димом і місцями мала дірки. Втім, якщо залишилися папери і його улюблений коц, значить, Самковський ще не встиг передати справи й мусить повернутися після свят.
Комісар підійшов до свого столу, де, на відміну від робочого місця ад’юнкта, панував безлад, вмостився у своє крісло і, закуривши, взявся перечитувати газети. Поступово, шпальта за шпальтою, стаття за статтею, він більш-менш починав розуміти, де й за яких обставин відбулися всі три вбивства. Журналісти особливо наголошували на тому, що, вбиваючи поліціянтів, невідомий маніяк щоразу здійснює той самий ритуал. Після смерті вибирає трупам очі.
З неприхованою іронією кілька видань написали, що слідчого в цій справі, ад’юнкта Антоні Самковського, звільнено з поліції за неналежне виконання служби. І правильно, мовляв, нічого доручати такі справи жовтодзьобим дилетантам. Коли місто в передвеликодній час змушене жити в страху, то розслідування таких справ слід доручати справжнім майстрам, як‑от директору поліційному Вільгельмові Шехтелю.
Вістович криво всміхнувся. Можливо, Шехтель колись і був добрим детективом, але кілька років на посаді директора перетворили його на звичайного бюрократичного щура, який понад усе дбає, аби на емеритуру піти з добрим статком. А тому хоче, щоб усі звіти до Відня писалися так, мовби у Львові немає жодного злочинця. Замість них лише ксьондзи й монахині в молитовних процесіях. Ніби немає шльондр і перемитників, ґвалтівників і збоченців, крадіїв і вбивць…
Через годину, занотувавши все необхідне в блокнот, Вістович спустився донизу. Сніданок у чергових закінчився, і вони тепер звично нудьгували на своєму посту. Він повернув їм газети й попрощався.
На вулиці рушив до трамвайної зупинки. Трамвай у цей день робив усього кілька рейсів, але один із них, згідно розкладу, був за п’ятнадцять хвилин. Це була електрична лінія «Z», що провадила на Замарстинів. Звідти Вістович збирався прогулятися на станцію Підзамче.
Дорога загалом зайняла в нього пів години. А завдяки прогулянці на свіжому повітрі майже безлюдним тереном похмілля його практично минуло. На станції не було ані душі. Тільки сторож ліниво глянув у його бік і далі втупився у свою газету. Комісар мовчки пройшов повз нього й попрямував уздовж товарних колій, де, як він знав, були старі склади. Дорога була тут широка, призначена для возів, що тягли звідси вантаж у місто, але курна і повна крем’яха, яким засипали ями. Йти ставало незручно й важко.
Попереду несподівано виникла чоловіча постать. Невідомий, як і Вістович, був одягнений у довгий плащ і капелюх. Вони йшли приблизно в одному темпі, аж врешті чоловік попереду почав сповільнюватись. Постать раптом видалася Вістовичу знайомою.
— Агов, там! — гукнув комісар.
Чоловік зупинився, але повертатися не поспішав. Вістович зупинився й інстинктивно потягнувся до браунінга в кишені. Того самого, що відібрав у Редля. Чоловік попереду нарешті став до нього обличчям. Одночасно зблиснули скельця окулярів і револьвер у руці.
— Самковський! — здивовано промовив комісар.
Той опустив зброю. Подив його був не менший.
— Що ви тут робите, Самковський? — швидко наблизившись до ад’юнкта, запитав Вістович.
Водночас він придивився до обличчя підлеглого. Воно було вимучене й неголене, так само, як і обличчя самого комісара.
— Важко сказати, що я тут роблю, шефе, — зітхнув Самковський, ховаючи зброю. — Але тут безлюдно, отже, я можу почуватися в безпеці.