Вістович подивився на нього одночасно з недовірою і співчуттям. Навколо справді було порожньо, якщо не враховувати кількох бродячих собак, які сновигали поміж коліями, старими загорожами і горами важкого іржавого залізяччя. Проте безпечним це місце точно не назвеш.
— У місті мені за кожним кутком ввижається Брюкнер, — мовби прочитавши його думки, пояснив Самковський, — це той маніяк, що вбиває поліціянтів.
— Мій давній знайомий, — промовив Вістович і сплюнув у пилюку.
Ад’юнкт кивнув.
— Я багато маю розповісти вам, шефе. Хоч, може, якась частина вам уже відома.
— Знаю, що вас звільнено, — промовив комісар.
— Це не найгірше, — криво посміхнувся ад’юнкт, — мене невдовзі чекає суд. І розраховувати на м’який вирок у мене немає жодних підстав.
Вони пішли поволі в бік міста, і комісар вислухав його розповідь про засідку на Погулянці й смерть Заремби від руки Берла Брюкнера.
— Смілива авантюра, — чи то похвалив, чи то покепкував з нього Вістович.
— Шкодую, що на таке зважився, — сказав Самковський. — Тепер кінець усьому. В мене більше ані грошей, ані…
Він замовк, проте Вістовичу здалося, ніби той хотів сказати «ані бажання жити».
— Послухайте, ад’юнкте, ви ж мешкаєте неподалік?
— Пів милі звідси, — відповів той.
— Може, хоч тут, на Підзамчі, відчинена яка-небудь кнайпа? Я б зараз душу продав за гальбу холодного пива.
— Можливо, «Тлуста риба». Це те саме місце, де я вперше зіткнувся з Брюкнером, — з сумнівом у голосі сказав Самковський, — але, щиро кажучи, мені не хочеться туди потикатися.
— Годі вам, — комісар узяв його за лікоть. — Тут ми на видноті, а це ще гірше. Ходімо, я маю до вас розмову.
«Тлуста риба» справді була відчинена, щоправда, всередині нікого, крім господаря, не було. Зайґельт розставляв на поличках над шинквасом якісь трунки в різноформних і різнокольорових пляшках. Озирнувся на відвідувачів і, за звичкою, розтягнув на обличчі привітну усмішку. Приязно привітався із Самковським, повідомивши, що радий бачити його знову. Той змовчав у відповідь.
— Прошу панства, маю до диспозиції тільки напої та холодну закуску, — промовив він. — Кухня нині не працює.
— Два пива, — коротко промовив комісар. — Хліб і полядвицю з гірчицею.
— Одну хвилину, — сказав Зайґельт і зник у коморі.
Поліціянти вмостилися за той самий стіл, де кілька днів тому Самковський розмовляв із Брюкнером. Вістович полегшено видихнув, відчувши тільки тепер, як стомився після своєї прогулянки.
— Гляньте, комісаре, — засміявся раптом ад’юнкт, — ось отвір від моєї кулі. Стіл навіть не замінили.
Він вказав рукою на продірявлену стільницю.
— Наскільки серйозно ви поранили Брюкнера? — запитав Вістович.
Самковський знизав плечима.
— Він зміг вискочити звідси на своїх двох, тож… Гадаю, моя куля лише незначно його зачепила.
— Ну, знаєте, важко підстрілений кабан часом ще довго тікає від мисливців…
Вістович витягнув і поклав на стіл портсигар, але той виявився порожнім. Цигарки, здобуті у чергових, він викурив, ще коли читав газети. Врятував Самковський, який поділився з шефом самокрутами.
— Цигарок більше не купуєте? — здивувався Вістович. — Схоже, у вас направду паскудні часи.
— Ще й які, — відвівши очі, зізнався ад’юнкт. — Але після того, як мене звільнять, настануть ще паскудніші. Думаю, після суду доведеться піти до в’язниці.
Вістовичу стало його жаль. Самковського він знав давно, той завжди був надійним помічником і, попри все, таки вправним слідчим.
— Коли мусите остаточно передати справи? — запитав він у нього.
— Післязавтра або й пізніше… Після свят Шехтелю буде не до мене.
— Але від служби вас відсторонено?
Ад’юнкт кивнув.
— Чудово, — комісар випустив струмінь темного гіркого диму. Від самокрута нестерпно зашкребло в горлі, аж Вістович мусив відкашлятися.
— Чудово? — здивовано перепитав Самковський. — Ви тішитесь?
— Хіба я сказав, що тішуся? Чудово, що наступні два дні зможете не бути на службі, а попрацювати на мене. Я вас наймаю.
З цими словами комісар дістав з гаманця три банкноти по п’ятдесят крон і підсунув їх ад’юнктові. Той здивовано витріщився.
— Сховайте гроші, — наказав йому комісар. — Мерщій.
Самковський підкорився.
— Півтори сотні? — перепитав він майже пошепки. — За що?