— Я хочу, щоб наступні дві або й дві з половиною доби ви спостерігали за старими складами, неподалік яких ми зустрілися. Невдовзі туди має прибути якийсь вантаж. Мені потрібно знати, хто іще напередодні буде цікавитися цим місцем. Хто буде там вештатись і приглядатись, — так само стишено сказав комісар. — Ніхто краще, ніж ви, цього не зробить, Самковський. Розумію, що самому буде важко, тому найміть надійного помічника. Нотуйте все, що вважатимете за потрібне й важливе… Покладаюся на вас.
Ад’юнкт кивнув.
Тим часом з’явився Зайґельт, несучи в одній руці одразу два кухлі з пивом, а в іншій — тарілку з м’ясом і хлібом.
— Прошу сердечно! Пиво коломийське «Marcowe» з броварні Вайса. Полядвиця з масарського складу Йозефа Лінттнера! Правдивий великодній лігумін!
Побажавши поліціянтам смачного, він повернувся на своє попереднє місце.
— У поліції Зайґельта допитали? — поцікавився Вістович після першого жадібного ковтка. Холодне пиво полилося нутром і здавалось йому божественною амброзією.
Самковський кивнув і теж хильнув пива. Після цього обидва з апетитом вгризли два шматки полядвиці й по скибці хліба, рясно намащеного гірчицею. Одразу за цим знову припали до гальб.
— І що він розповів? — допитувався Вістович.
— Що з Брюкнером не знайомий і гадки не має, де той може переховуватися, — знехотя сказав Самковський, беручи до рук наступний кавалок.
— Думаю, він бреше, — прошепотів комісар.
— Чому?
— Бо прямо зараз намагається підслухати нас зі своєї комірчини, — сказав він уже голосніше. — Агов, ти, сучий сину, виходь сюди! — схопившися з місця, гукнув він Зайґельту.
Той вийшов і став за шинквасом, мовчки кліпаючи очима.
— Маю кілька питань, — промовив комісар, — точніше одне, але важливе. Чи Берл Брюкнер навідувався сюди після того, як мій колега намагався його затримати?
— Мене вже допитували, і я все сказав… — заторохтів той.
— Зачиніть двері, Самковський, — промовив Вістович, беручи в руку чиюсь забуту тростину.
Комісар підійшов до шинквасу й щосили вгатив нею по пляшці заокеанського бурбону. Відмінний «Heaven Hill» розлетівся на друзки, а господар завив з розпачу.
— Чи навідувався сюди Брюкнер? — повторив комісар.
— Ні!
Ще одну пляшку довелося принести в жертву.
— Так, так! Він приходив! — закричав Зайґельт.
— Коли?
— Вчора.
— Сам?
Господар мовчав. Тоді Вістович, не вагаючись, вперіщив тростиною по товстезній пляшці французького бренді. Як не дивно, пляшка витримала, і обоє якусь мить здивовано її споглядали.
— Оце так скло, — пробурмотів комісар і замахнувся вдруге.
— Стійте! — зупинив його Зайґельт. — У мене тільки одна така пляшка…
Він дістав хустинку й витер чоло.
— Ну й Великдень, — простогнав господар. — Щоб ви всі здохли.
— З ким він тут був? — запитав комісар.
— З якимось своїм кумплем…
— Який той на вигляд?
— Міцно збудований, кремезний, одягнений пристойніше. Брюнет.
— Грумм… — сказав тихо Вістович. — І що, отак спокійнісінько теревенили за столиком? — запитав він вже голосніше. — Адже обидвох розшукує поліція!
— Вони прийшли після закриття. Близько півночі.
— Повтори.
— Я впустив їх до кнайпи, коли всі відвідувачі пішли! — істерично вигукнув Зайґельт. — Інакше мені б розтрощили голову так, як ви пляшки!
З цим Вістович був згоден.
— І про що ж вони говорили?
— Не знаю. Їх я не смів слухати.
За якийсь час Вістович виклав на стіл кілька крон.
— Це за пиво й закуску.
Господар на нього не дивився, спрямувавши погляд кудись на стіну. Поліціянти вийшли.
— Дарма ви з ним так, — сказав Самковський вже за дверима, — він непоганий чоловік. Іноді я міг навіть повечеряти в борг.
— Цей «непоганий чоловік» дивився, як Заремба ледь не розніс вам голову, а потім не зізнався поліції, що гостив у своїй кнайпі двох терористів. Запевняю вас, ад’юнкте, ті розбиті пляшки він заслужив, — промовив комісар.
Самковський змовчав, але було помітно, що він погодився зі сказаним.
— Виконайте моє доручення, — нагадав йому Вістович.
— Буде зроблено, шефе. Дякую за підтримку.
Комісар поплескав його по плечу.
— Важкі часи нас чекають, Самковський. Але бувало й гірше.
Вони попрощалися, і кожен з них, ідучи в свій бік, мав підстави сумніватися. Вістович — у тому, що сказав. Ад’юнкт — у тому, що почув. Паскудніших часів, ніж зараз, у них насправді не було.