— Шехтель з мене шкуру здере, — вимовив комісар, але без краплі жалю.
— Кесарю кесареве, а мені ось це, — відповіла Бейла, грайливо запускаючи руки під його ковдру.
— Що ти робиш зі мною, жінко? — сказав комісар, відчуваючи, що його ранкове збудження досягло неймовірних масштабів.
Втім, уже в наступну мить він замовк, спостерігаючи, як його коханка опинилася згори і зі звабливою грацією спрямувала його плоть поміж своїх стегон. Вістович більше не переймався спізненням. Навіть якби в цю мить настав кінець світу, йому було б начхати. Бо й серед руїн і згарища він би продовжував дослухатися до відчуттів, що дарувала йому ця жінка.
Сніданок, що чекав його на столику біля патефона, встиг захолонути.
— Коли ми побачимось знову? — запитав він її, ковтаючи каву просто із дзбанка.
— Коли я захочу, Адаме, — відповіла Бейла, сідаючи за свій столик. Вістовича при цьому вона бачила в люстрі. — Або коли ти справді того потребуватимеш.
— Я потребую тебе завжди, — сказав комісар.
Вона хитнула головою.
— Ця спальня — наш сховок. А ми одне для одного — відрада. Тож давай не перетворювати все це на буденність.
Вістович наблизився до неї і вдихнув її запах так, ніби вдихав тютюновий дим. Глибоко й з насолодою. Так, щоб можна було дотягнути до наступної зустрічі.
— Я провідаю тебе незабаром, — сказала Бейла наостанок, — іди…
До кабінету шефа комісар зайшов о пів на одинадцяту. Шехтель був заклопотаний, але спізнення Вістовича сприйняв спокійно. Зрештою, був другий день Великодніх свят, і він сам залюбки побув би ще вдома.
— А, Вістовичу… — промовив він, розгрібаючи якісь документи на столі. — Вітаю вас. Як минула ваша відпустка?
Комісар знав, що директору насправді начхати, як вона минула, тому відповів якоюсь шаблонною фразою і подякував за турботу.
— Були в Швейцарії? — поцікавився несподівано шеф, указуючи тому на стілець.
— Так… Мав там деякі справи, — спантеличено сказав Вістович.
— Мабуть, уже знаєте, яка чортівня в нас тут коїться.
Шехтель знервовано відкинув документи й сперся ліктями на стіл.
— Читав у газетах, пане директоре.
Комісар очікував, що Шехтель зараз оголосить, що доручає йому провадити слідство, але той мовчав. Витягнув з кишені зім’яту хустинку й голосно висякався. У директора на весну загострювався хронічний нежить.
— Паскудно все, Вістовичу, — прогугнявив він, — ваш підлеглий Самковський взявся за цю справу, я повірив йому, але, як виявилось, дуже дарма. Цей гівнюк усе зіпсував. До того ж через нього загинув важливий свідок. Наступного разу вибирайте собі в помічники когось розумнішого.
Комісар змовчав. Про Самковського він був кращої думки, ніж директор, проте вирішив не перечити. Шехтель не любив такого й зривався тоді на істерику.
— Ось усі документи, пов’язані з убивствами поліціянтів, — продовжив директор, підсуваючи йому зв’язану папку, — але тільки для ознайомлення.
— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів Вістович.
Йому здавалося, що, вийшовши з кабінету, він одразу мав би розпочати пошуки вбивці.
— Те, що сказав, комісаре. Наразі вивчіть матеріали. Справу я вам не доручаю!
— Так, пане директоре, — Вістович взяв папку й підвівся з місця.
— Сядьте, — махнув йому Шехтель і одразу ж приклав долоню до чола. Схоже, окрім нежитю, його мучив ще біль у голові.
— Маю для вас ще одну новину, — продовжив Шехтель. — Ополудні до Лемберга прибуває міністр поліції Фердинанд фон Шпрегорф. А вже о п’ятій гоститиму його у своєму маєтку в Зимній Воді. Вам також бути обов’язково, Вістовичу.
Комісар мусив прикусити губу, щоб стримати усмішку. Це ж той самий міністр-казанова із рукопису, що йому читала в поїзді Маґда! На щастя, Шехтель у цей момент дивився кудись у вікно свого кабінету, тому не помітив такої реакції.
— Ви чули, комісаре? — перепитав директор за мить.
Він глянув на підлеглого, але той вже встиг посерйознішати.
— Так є, пане директоре.
— Підіть додому, скажімо, о третій і приготуйтеся як слід. Маю на увазі, вдягніться святково, як належить. У мене мусите бути за чверть до п’ятої. А доти вивчайте цю бісову справу…
Шехтель знаком показав, що розмову закінчено й підлеглий може собі йти.
Опинившись у своєму кабінеті, Вістович полегшено зітхнув і, перш ніж узятися до матеріалів, дістав з кишені пачку «Muratti», куплених неподалік дому Бейли, й з насолодою закурив. Це була перша цигарка на сьогодні. Кілька хвилин, перш ніж зануритися у свій звичний кривавий вир, сповнений зла й насильства, він дозволив собі позгадувати ніч і ранок. Десь над шлунком запекло від туги за Бейлою. Та щойно цигарка закінчилася, зі спогадами також довелося прощатися. Вістович запалив наступну, але радше за звичкою, бо звик думати, вдихаючи й видихаючи дим.