Коли винесли портвейн і солодку випічку, Шехтель спіймав комісара за лікоть.
— Міністр хоче з вами поговорити, Вістовичу, — упівголоса, проте гаряче сказав директор.
При цьому він зміряв підлеглого уважним поглядом. Здавалося, хотів переконатися, що підлеглий має підходящий вигляд і не встиг набратися.
— Зі мною? — здивувався комісар. — Ви не плутаєте?
— Ні, чорт забирай, я не плутаю, — сердито відповів Шехтель. — Я, по-вашому, не розумію німецької? Фон Шпрегорф мені говорив, що матиме до вас розмову. Саме тому я наказав вам тут бути. Ходімо, я вас проведу до нього.
Чоловіки наблизилися до головної особи вечора, і поліційний директор стримано кашлянув у кулак, щоб привернути увагу.
— Пане міністре, дозвольте вам представити нашого найкращого слідчого — комісара Адама Вістовича, — урочисто вимовив він, коли міністр повернувся до них обличчям.
Фон Шпрегорф привітно усміхнувся.
— А-а-а, пане Вістовичу! Радий познайомитися, — поворушив він своїми вусами. — Чув про вас багато хорошого. Зокрема й від шеф-інспектора віденської поліції. Він і досі пам’ятає, як ви упіймали того маніяка на прізвисько Упир. А негідник же наганяв страх на пів імперії!..
Промовивши це, міністр переклав сигару до рота й простягнув комісару звільнену руку. Вістович потиснув її, одночасно дякуючи за приємну характеристику.
— Для мене велика честь особисто з вами познайомитись, пане міністре, — додав він і одразу помітив на собі схвальний погляд шефа.
— Я знаю, що контррозвідка також має на вас плани, — продовжив фон Шпрегорф, — але ми вас не віддамо. Правда ж, директоре?
Міністр засміявся і, щоб не загубити через це свою сигару, знову взяв її у праву руку.
— У жодному разі, пане міністре! — сказав Шехтель.
Фон Шпрегорф раптом посерйознішав.
— У мене до вас невелика справа, пане Вістовичу… — сказав він і замовк на хвилину, мовби обдумуючи, з чого почати.
Затягнувся димом і перевів погляд на директора.
— Вільгельме, друже, чи знайдеться у вас ще одна пляшка такого ж бренді, що ми з вами розпили за обідом? — запитав він у Шехтеля.
— Звісно, — кивнув той, — у мене цілий запас для таких випадків. Беру гуртом на заводі Бачевського.
— От і чудово. То, може, принесете? Я б іще випив.
Директор потемнів на обличчі, але слухняно подався виконувати побажання міністра.
— Так-от, пане комісаре, — сказав фон Шпрегорф, коли господар відійшов досить далеко, — справа стосується моєї репутації. Тому найперше мусите мені дати слово, що ні зараз, ні потім про неї не дізнається ніхто інший.
Сказавши це, він із вимогою в очах подивився на співрозмовника.
— Ясна річ, пане міністре. Обіцяю, — відповів комісар.
— Чудово. Тоді перейдемо до суті: понад тридцять років тому мене, тоді ще простого капітана, відрядили сюди, до Ґаліції. Як інженер за фахом я допомагав укріплювати Цитадель і оснащувати її на випадок війни. Втім, це не надто важливо… Важливіше, що якось на Гетьманських Валах я познайомився з милою особою двадцяти з чимось років на ім’я Ельвіра Сафронська. Ми зустрілися вдруге, потім втретє, аж доки в нас не розгорівся роман. Нічого прекраснішого зі мною не ставалося ні до, ні після цього, пане Вістовичу. Зізнаюся вам як чоловік чоловіку… — тут міністр зробив паузу і рвучко затягнувся димом. — Була, щоправда, одна деталь, яка перетворювала наші стосунки на злочин: Ельвіра була заміжня. Чоловіком її також був військовий, майор Казимир Сафронський. Достойний офіцер і чесна людина, яку ми змушені були обдурювати.
Ми з Ельвірою втратили розум, думали тільки одне про одного, і світ наш простягався не далі взаємних обіймів. Сподіваюсь, ви пробачите цю недолугу поетичність…
Вістович кивнув. Він вже не сприймав міністра як героя з відвертого рукопису, але потроху почав здогадуватися, про що піде мова далі.
Фон Шпрегорф за мить продовжив розповідь:
— Невдовзі збіг термін мого відрядження, і я повинен був збиратися назад до Відня. Сказати, що ми були в розпачі, — нічого не сказати. Ельвіра благала мене покинути службу і втекти з нею подалі з Лемберга, а може, й з Австрії, проте я вирішив, що це буде дурницею. Що чекало би нас, двох самотніх втікачів у якому-небудь незнайомому місті без грошей, без друзів, без нікого, хто міг би підтримати нас бодай кілька місяців?
Я їй відмовив. У день мого від’їзду, перед тим як сісти в поїзд, я купив газети в дорогу. Кілька з них повідомляли про смерть майора Сафронського від отруєння арсеном. Поліція звинуватила Ельвіру, стверджуючи, що вона підсипала отруту йому в чай.