Знаю, тоді я мав би виявити мужність. Вийти з вагона і повернутися до неї. Підтримати її в цьому пеклі, але я так не зробив. Просто згорнув газети і спостерігав у вікно, як поїзд все більше й більше віддаляється від станції Лемберг.
Суд над Ельвірою тривав майже рік. Про нього писали віденські газети, тому я був у курсі подій. Їй пощастило із захисником. До того ж обвинувачення так і не змогло чітко довести, що майора отруїла саме його дружина. Ельвіра уникла смертної кари, проте отримала десять років жіночої в’язниці. Умови утримання були доволі м’якими, проте, ясна річ, це зламало їй життя.
Увесь цей час я відчував на собі вину. Мені снилися кошмари, я ламав голову над тим, чи справді Ельвіра зважилася через мене на вбивство, але навіть отримавши свою першу високу поліційну посаду, не спробував зв’язатися з нею. Хоч слід було. Бодай для того, аби попросити вибачення.
А тепер до суті справи… Ельвіра знайшла спосіб мені помститися. Вона мовби навмисне чекала, доки я піднімуся на саму верхівку кар’єри. Бо ж що вагоміша моя посада, тим болючіше я відчую удар.
Взявши собі псевдонім Ельвіра Сапфо, ця жінка написала огидний порнографічний роман, в якому відвела мені роль головного героя, ще й називаючи мене моїм справжнім іменем. Ви не повірите, але цей твір під назвою «Розпусний міністр» поширився з такою швидкістю, що у Відні він опинився вже за два тижні після того, як його опублікували в Лемберзі. Мої люди вдалися до рішучих дій: з книжкових крамниць і складів були вилучені всі примірники, декотрих книгарів поліціянти заарештували й протримали в буцегарнях кілька днів, аби вони затямили, що ця книжка не принесе їм добра. Друкарні й видавництва, що випустили цей непотріб у світ, отримали гігантські штрафи. Словом, ми зробили все, щоб німецькомовний читач ніколи не взяв цю книжку до рук. Ні у Відні, ні у Лемберзі, ні у Зальцбурзі, ні в іншому місті…
Однак авторка не заспокоїлася. Жодного примірника вже не знайти, але слава про цю книжку поширилася поміж шанувальниками такого брудного чтива. І що гірше — проникла за кордон. Мої агенти повідомили, що Ельвіра продала права на переклад італійською, і невдовзі «Розпусний міністр» має вийти у Венеції. Я знову мусив удатися до рішучих дій і найняв детектива… За планом він повинен був зв’язатися з її швейцарським перекладачем і, вдаючи з себе редактора чи власника італійського видавництва, отримати оригінал перекладу. А також, за можливості, виманити й рукопис цього бісового роману…
Міністр замовк.
— І що сталося далі? — обережно запитав Вістович, хоча продовження історії добре знав.
— Гадки не маю, — фон Шпрегорф знизав плечима. — Той детектив більше зі мною не зв’язувався. Сучий син, мабуть, мене обдурив, хоча я й отримав від нього телеграму, в якій він повідомив, що переклад у нього…
— А ось і я, мої панове! — почувся збоку голос директора.
Шехтель в одній руці тримав пляшку темно-бурштинового кольору, а в іншій, вертикально, мов суцільну скляну квітку, три порожні чарки.
— Потримайте-но, Вістовичу, — звернувся він до підлеглого, простягнувши йому склянки.
— Так-от, моє прохання, пане комісаре, — продовжив міністр, коли Шехтель кожному налив порцію випивки, — знайдіть цю Ельвіру Сапфо.
Чоловіки випили. Бренді від Бачевського справді смакувало чудово.
— Знайти… А потім? — запитав Вістович.
— Переконайте віддати рукопис, якщо він у неї. Якщо не вийде, то я зустрінуся з нею сам… Маєте три дні. Рівно стільки я ще перебуватиму в Лемберзі.
Вістович замислився на якийсь час. Три дні… Часу небагато, але, маючи в рукаві деякі козирі, які він, сам того не знаючи, отримав по дорозі з Берна, можна виконати це доручення навіть за коротший час.
— Розумію, що термін, відведений на пошуки, малий, але й ви, комісаре, знаєте свою справу, як ніхто інший. Ви зробите послугу міністру поліції, тож можете бути певні, що й він зуміє вам віддячити, — додав фон Шпрегорф.
— Гаразд, але я маю одну умову, — сказав Вістович.
— Комісаре, як ви можете? — спалахнув Шехтель. — Що ви дозволяєте собі?
Однак міністр знаком показав йому, що все гаразд.
— Кажіть, — звернувся він до Вістовича.
— Нещодавно звільнено мого помічника, ад’юнкта Самковського, — промовив комісар і тієї ж миті побачив, як обличчя Шехтеля налилося кров’ю. — Я хотів би, щоб він повернувся на службу.