— Сапфо, — виправив його Вістович, — Ельвіри Сапфо.
— Один біс, — відмахнувся директор. — То з чого?
— Ще не думав, — сказав комісар. — Можливо, слід ще раз перевірити друкарні, що надрукували її книжку? У когось там міг залишитися з нею зв’язок.
— Сумніваюся, — промовив Шехтель. — Ви ж чули міністра, ми все зробили для того, аби жодна друкарня не хотіла мати з нею справу. Після наших візитів друкарі й видавці відреклися від цієї авторки. Ніхто вам ні в чому не зізнається.
— І все-таки, я спробую, — наполіг Вістович.
— Як хочете, комісаре. Але пам’ятайте, що у вас лише три дні.
— Я не забуду, пане директоре.
Більше не кажучи ні слова, Шехтель вийшов з кабінету. Щойно двері за ним зачинилися, Вістович усміхнувся. Ясна річ, ходити по друкарнях — марно. Він, зрештою, і не збирався… За пів години комісар вийшов з Дирекції й попрямував на Марійську площу[84], звідки через Пасаж Міколяша[85] дістався вулиці Сенкевича[86], а звідти попрямував на Словацького. Тут Вістович зайшов до триповерхової будівлі ц. к. Дирекції пошти.
Галас, шум і тріскотіння телеграфних апаратів огортали кожного, хто сюди заходив. Вістович не без труднощів відшукав відділ, який займався міжнародними відправленнями. На щастя, тут було не так людно, як у всіх інших. Чекаючи, доки підійде його черга, комісар дістав з нагрудної кишені блокнот і ще раз перевірив запис, зроблений ще в експресі: «Переклад зроблено в Цюриху 27 березня 1906 року. Перекладач — Антон Піллер». Ця нотатка нагадала йому про Маґду, і приємні спогади про її пристрасть обпекли чоловіка зсередини. Бейла так і не дізналася про неї. Точніше, він не розповів їй… Звісно, це зовсім не означало, що Бейла бодай частково про все не здогадалася.
— Уважно вас слухаю, шановний пане, — ввічливо звернувся до нього службовець пошти по той бік вікна.
Вістович, не кажучи ні слова, простягнув йому свою поліційну легітимацію.
— Так… — трохи розгублено промовив службовець. — Чим можу допомогти?
— Хочу перевірити всі відправки зі Львова до Цюриха за останні три місяці, — сказав комісар.
— Зайдіть сюди, — промовив той, вказуючи на невеличкі двері до своєї конторки й одночасно вивішуючи табличку «Зачинено».
Отримавши грубезну книгу відправлень, Вістович разом зі службовцем взялися до роботи. За годину комісар відшукав потрібний запис: «2 лютого 1906 року. Лемберг — Цюрих. Отримувач: Антон Піллер. Берґенґассе, 14. Відправник: Ельвіра Сафронська, Личаківська, 21».
— Das ist alles, Herr Minister[87], — тихо промовив комісар, знову опинившися на вулиці. — Далі — справа лише одного візиту.
Зі Словацького чоловік перейшов на Сикстуську і, дочекавшися трамвая, дістався ним на Личаківську. Вийшов на одну зупинку раніше, біля костелу кларисок, де Личаківська тільки починалася. Позаду виднілися Бернардинська Вежа і Глинянська Брама, що залишилася від середньовічних укріплень міста. Далі починалися новітні будинки, зведені вже за Габсбургів. Личаківська видавалася незвично широкою і модерною. То тут, то там майоріли яскраві вивіски численних ательє та крамниць з модним одягом. У будинку під номером 6 містилося славетне архітектурне бюро Івана Левинського, а трохи далі — відомий на весь Львів фотосалон пана Александера Буха.
До будинку під номером 21 Вістович дістався за якихось п’ять хвилин. Щоб дізнатися, яке з помешкань належить Ельвірі Сафронській, комісар придивився до прізвищ на поштовій скриньці. Авторка «Розпусного міністра» мешкала в квартирі на першому поверсі.
Двері довго не відчиняли. Вістович вирішив уже, що доведеться повернутися сюди зі слюсарем, який розкрутить дверний замок, але врешті зсередини почувся жіночий голос:
— Хто там?
— Пані Сафронська? — запитав комісар.
— Що вам треба? — замість відповіді промовила жінка.
— Я з поліції, пані Сафронська. Будьте ласкаві, відчиніть.
Нависла пауза. Потім клацнув замок і двері прочинилися, проте лише на стільки, на скільки дозволяв ланцюг між стіною і внутрішньою ручкою. У дверному отворі з’явилося худе виснажене жіноче обличчя. Насторожений вираз робив вікові зморшки ще різкішими.
— Покажіть документи, — сказала господиня.
Вістович виконав її прохання. Примруживши погляд, вона довго розглядала його легітимацію, то наближаючи, то віддаляючи її від очей.
— Гаразд, пане комісаре, заходьте.
85
Пасаж Міколяша — торговий критий пасаж, що існував у Львові з 1901 до 1939 року. Зруйнований під час німецького бомбардування.