Вона зняла з дверей ланцюга й пропустила гостя досередини. Темний коридор провадив до невеликої вітальні, яка, можливо, здавалася б просторішою, якби не коричневі, місцями вицвілі шпалери, завдяки яким цей простір став схожим на усипальницю. Меблі, старомодні й трухляві, також, схоже, доживали віку. Найбадьорішим у цьому сонному царстві був, мабуть, чималий маятниковий годинник під стіною, що розмірено відбивав тягучий час. Крізь щілини у шторах до кімнати проникало світло й свіже повітря. Вікно, мабуть, було відчинене.
— Сідайте, добродію, — господиня вказала Вістовичу на крісло.
Він сів обережно, наче боявся, що в будь-яку мить воно може під ним розсипатись.
— Вибачте, що не пропоную чаю, — промовила пані Сафронська. — На сьогодні я відпустила служницю, а сама не дам ради. Кепсько почуваюся.
— Дякую, не переймайтеся, — відповів комісар. — Я навряд чи надовго…
Годинник гучно пробив одинадцяту, змусивши Вістовича сіпнутись усім тілом від несподіванки.
Господиня лагідно всміхнулася.
— Даруйте, я мала б попередити, — сказала вона.
У кожному її слові й рухові відчувалася глибока шляхетність і вишуканість, мовби пані Сафронська володіла яким-небудь родовим маєтком, а не занедбаною квартирою.
Вона було невисокою і тендітною. Одяг мала неновий, місцями акуратно підрихтований. Погляд сірих очей був теплий і жвавий. На собі мала деякі прикраси, втім, навіть неозброєним оком було видно, що вони несправжні. Оригінали, мабуть, були продані й замінені дешевими копіями.
— То що привело вас сюди, пане комісаре? — запитала жінка. — Адже ви, либонь, перший гість у цьому домі за багато років.
— Я тут за розпорядженням міністра Шпрегорфа. Він доручив мені відшукати Ельвіру Сапфо, — відповів комісар.
Господиня міцно стисла бліді губи.
— Отже, це він назвав вам моє справжнє прізвище?
— Саме так.
— І що… що потрібно від мене цьому достойнику? — жінка говорила з ледь помітним хвилюванням і тремтінням у голосі.
— Він просить вас віддати йому оригінал вашого… роману й відмовитися від продажу прав за кордон.
Вона засміялась.
— Просить? Але якщо поліція вже тут, у моєму помешканні, то хіба я маю вибір?
Вістович зітхнув.
— Дорога пані, я — це не вся поліція. І перебуваю тут майже приватно… — сказав він.
— Що це означає?
— Що можу діяти на свій розсуд. Якщо ви віддасте мені рукопис, то, присягаюся, жодна душа не дізнається вашої адреси. Тільки раджу прибрати напис із вашим справжнім прізвищем на поштовій скриньці.
Жінка зазирнула йому в очі й кілька секунд дивилася в них, мовби хотіла розгледіти там якийсь прихований смисл його слів.
— Тобто Фердинанд… Пан міністр не шукав зі мною зустрічі? — раптом запитала вона.
— Навпаки. З його слів я зрозумів, що він хоче з вами зустрітися.
— Тільки щоб я перестала видавати свій роман?
Вістович набрав у легені повітря для відповіді, але господиня його зупинила.
— Нічого не кажіть…
Вони замовкли, й добру хвилину в кімнаті чулося тільки цокання годинника.
— Я продала права тільки на переклад італійською, — порушила тишу господиня. — Боюся, робота у видавництві вже почалася й книжка невдовзі побачить світ.
— На жаль, ні, — промовив Вістович. — Чи на щастя.
— Що ви маєте на увазі?
— Єдиний переклад італійською — в мене. Я знайшов його випадково в купе експресу, що прямував до Ґаліції, — пояснив комісар.
— У поїзді? — здивувалась Ельвіра. — Як він туди потрапив? І що з паном Піллером? Моїм перекладачем?
— Маю всі підстави стверджувати, що пан Піллер загинув.
— Боже мій, — жінка притулила руки до обличчя. — Боже мій… Це Шпрегорф винен?
Комісар стенув плечима.
— Навряд. Не думаю, що міністр доручав убити вашого перекладача. Йому залежало тільки на тому, щоб отримати його роботу.
— Якби я знала, що це спричинить чиюсь смерть, то ніколи б навіть не взялася писати, — зі сльозами промовила Ельвіра.
— Оригінал вашого рукопису в Цюриху? — обережно запитав комісар.
Вона кивнула.
— Ви відправили Піллеру єдиний примірник?
— Так… Тож, як бачите, нічим не можу бути вам корисною. Підіть і заспокойте свого міністра. Гру закінчено.
Вістович звівся на ноги, але виходити не поспішав.
— Чи не могли б ви розповісти мені про смерть чоловіка? — промовив він, хоч розраховував радше на відмову.