Ельвіра звела на нього переляканий і здивований водночас погляд.
— Я все розповіла багато-багато років тому! — майже викрикнула жінка. — Розповіла поліціянтові, що розслідував справу. Я незаслужено відсиділа у в’язниці. Чого ви ще хочете?
Руки, обличчя й усе тіло її дрібно затряслися. Комісар зрозумів, що подальша розмова з нею марна. Та все ж одне питання він мусив поставити:
— Як звали слідчого, що розслідував смерть майора Сафронського?
— Кронфельд, — видусила вона з себе. — Оберкомісар Франц Кронфельд… Пробачте, пане Вістовичу, я мушу попросити вас піти.
— Звичайно, — чоловік попрямував до виходу, — на все добре.
Не дочекавшись відповіді, поліціянт вийшов за двері й почув, як невдовзі господиня замикає їх зсередини. Вістович вийшов знову на Личаківську і повільним кроком вирушив у бік площі Митної.
Що ж, доручення міністра він виконав, і навіть зробив це завчасно. Залишалися ще два дні, які можна було б використати, щоб удовольнити цікавість. Вістович згадував коротку розмову з Ельвірою, і йому складно було уявити її вбивцею. За роки роботи в поліції він навчився вирізняти людей, котрі здатні позбавити життя інших. Оця жінка, що самотньо живе на Личаківській, видавалась йому іншою. І якщо вона все-таки отруїла свого чоловіка, піддавшись любовному одурманенню, то йому страшенно цікаво було б знати обставини, за яких це сталося.
Справи тридцятирічної давності ще мали б досі зберігатися в Дирекції, тож відшукати матеріали про вбивство майора Сафронського він міг би ще сьогодні.
Поспіхом пообідавши у кнайпі неподалік Бернардинів, комісар повернувся на Академічну і, не заходячи до свого кабінету, рушив одразу до секретаря поліційної канцелярії, в якого мусив отримати дозвіл на роботу з архівом. Той не заперечував, лише наполіг, щоб Вістович не виносив матеріали за межі відділу. Ознайомитися з ними він міг в архівній бібліотеці.
Отримавши чималу папку з позначкою «1876 рік», він зручно вмостився за стіл і розгорнув документи. Одразу потрапив на очі заключний рапорт оберкомісара Кронфельда з нерозбірливими примітками й підписом тодішнього поліційного директора. За ним — нескінченні протоколи допитів Ельвіри Сафронської. Покази свідків і кілька портретів дійових осіб цієї драми.
— А, Вістовичу! — почув він раптом за спиною бадьорий голос.
Заглиблений у читання комісар підскочив на стільці від несподіванки. Озирнувся. Позаду нього стояв доктор Фельнер і від душі реготав.
— Даруйте… Ох, чорт забирай… Даруйте мені, комісаре, — тамуючи свій скрипучий, мов старі двері, сміх, промовляв той. — Але бачили б ви себе збоку!
— Ідіть до біса, докторе, — відмахнувся Вістович, відчуваючи, правда, що й сам починає сміятися.
Той віддихався і врешті заспокоївся.
— А що за справа перед вами? — поцікавився раптом Фельнер.
— Стара як світ. Про отруєння одного майора…
— Отруєння? Чим? — перепитав Фельнер. І в його погляді загорівся вогник професійної цікавості.
Вістович зазирнув у папери.
— Згідно рапорту, арсеном.
— Можна мені глянути?
Комісар завагався.
— Та годі вам, Вістовичу, в моїй голові більше таємниць, ніж у цьому архіві. Показуйте, що там у вас.
Він перехилився через плече комісара, одночасно насаджуючи на носа окуляри.
— Так, ага… Казимир Сафронський. Смерть внаслідок отруєння… Особа вбивці встановлена… Послухайте, Вістовичу, — раптом посерйознішав доктор.
Фельнер зняв окуляри з носа й задумливо почав гризти дужку оправи.
— Послухайте… — повторив він. — Я пам’ятаю цю справу.
— Ви пам’ятаєте справу тридцятирічної давнини? — з недовірою перепитав комісар.
— До вашого відома, комісаре, я цікавлюся не тільки трупами у своїй мертвецькій, — зауважив Фельнер, — я також мешкаю у Львові. Свого часу цей випадок наробив галасу. Ви можете перечитати газети того часу. Журналісти зчинили справжню бурю, а суспільство розділилося навпіл: одні гаряче підтримували вдову майора, інші вимагали для неї смертної кари…
— Чому? Було недостатньо доказів?
— Наскільки пригадую, арсен і справді знайшли в цукерниці на їхній кухні. Але не в залишках гербати, яку випив тоді Сафронський. І від якої начебто помер, — пояснив доктор.
— А розтин? Адже отруту можна виявити в тілі покійника, якщо вона туди потрапила.
— Можна, Вістовичу. Але це були інші часи. Знайти фахівця, що виконав би пробу Марша[88], тридцять років тому було не так просто. Минув би не один тиждень. Ми не могли стільки часу зберігати тіло й віддали його родичам на поховання.
88
Проба Марша — хімічний метод для виявлення арсену та арсенієвих сполук, що застосовувався у криміналістиці.