Фельнер знітився, мовби відчував вину за недосконалість тодішньої криміналістики.
— А чому вас зацікавила ця справа? — запитав він у Вістовича.
— Поки не можу вам розповісти, докторе. Але цілком імовірно, що до цієї теми ми ще повернемось.
— Тоді, думаю, вам корисніше буде поспілкуватися з оберкомісаром Кронфельдом, — відповів той. — З тим детективом, що вів цю справу 1876 року. Зараз він вже на емеритурі.
— Маєте рацію, — згодився Вістович. — Знаєте, як його знайти?
Фельнер кивнув.
— Він мешкає неподалік від мене в кам’яниці на Потоцького[89]. Якщо хочете, я запишу вам адресу.
— Так, будь ласка.
Вістович розгорнув і простягнув йому свій блокнот.
Коли вони попрощалися, була майже шоста. Комісар вийшов з канцелярії і, трохи подумавши, попрямував у бік вулиці Потоцького. Він ще не знав, чи навідає сьогодні колишнього оберкомісара, але хотілося пройтися, тож чому б заодно й не перевірити адресу, яку записав Фельнер.
Як і вранці, Вістович минув Марійську площу, але оскільки Пасаж Міколяша вже було зачинено, рушив вулицею Коперника вгору до костелу Марії Магдалини. Тут зупинився й трохи віддихався. Вулиця Потоцького збігала далі вниз. По обидва боки давні кам’яниці чергувалися з новими. Деякі старі будинки вже були напівзруйновані, а нові — недобудовані.
Перепочивши, Вістович рушив донизу й за кілька хвилин зупинився біля кам’яниці під номером 11. Саме тут, як свідчив доктор, проживав Кронфельд. Кам’яниця була старою, але ще міцно трималася фундаменту. Двері, проте, було зачинено зсередини, а вікна на двох поверхах затягнуто шторами.
Комісар відчув, як його охоплює інтерес. Старому поліціянтові зараз вже за шістдесят. Отже, потрапивши в його дім, він міг би певним чином зазирнути й у своє майбутнє.
Кам’яницю оминав невеликий провулок, і Вістович рушив ним, сподіваючись, що з протилежного боку до будинку є інший вхід. Ішов обережно, поглядаючи собі під ноги. Пройшовши лише десяток кроків, чоловік відчув, як серце його забилося гучно, ніби ковальський молот. Він напружив слух і прислухався до навколишніх звуків. Далеко десь задзеленчав трамвай, п’яний голос надривався нерозбірливим і безладним співом, до цього додалися його повільні кроки й важке дихання.
«Треба закурити, — подумалось йому, — і трохи заспокоїтися».
Комісар потягнувся до кишені, де був портсигар і запальничка. Клацнув нею і втягнув до легенів перший ковток диму. Край цигарки зашкварчав. Тієї ж миті десь угорі залопотіла крилами зграя міського вороння, і Вістович звів очі, якусь мить відстежуючи темні точки на тлі свинцевого вечірнього неба.
«Краще повернутися додому, — майнула в нього думка, — прихопити по дорозі пляшку чогось міцного, знайти недочитані книжки й провести з ними весь вечір. Нерви сьогодні гівняні…»
За спиною почулися квапливі важкі кроки. Рвучко повернувшись, Вістович просто перед собою побачив багряне від злості бородате обличчя й лезо ножа в здоровенній руці.
— От я тебе й знайшов, скурвисину, — зашипів Брюкнер і замахнувся для удару.
Комісар навіть встиг подумати, що ця бісова інтуїція ще жодного разу його не підвела. І щоразу, коли він до неї не дослухався, то неодмінно потрапляв у халепу. І от зараз, відчувши, як пришвидшилось його серце, міг би принаймні дістати з кишені свого браунінга. Але ж ні, замість пістолета він витягнув портсигар! Погляд його вловив криве лезо ножа, що от‑от мало би ввіткнутись йому в шию чи груди, і шкіра в цих місцях, ніби передчуваючи рану, страшенно занила. Все це тривало соту частину секунди, одночасно з тим, як свідомість комісара гарячково вишукувала найкращий варіант самозахисту в цій ситуації. Зрештою, Вістович зробив те, що дуже добре вмів: лівою спробував перехопити озброєну руку нападника, правою ж щосили зацідив йому в писок. Цей правий боковий витримав би не кожен боксер в усій Ґаліції, але Берл, вищий і кремезніший за Вістовича, здавалося, його навіть не відчув. Вхопити нападника за ліву кисть поліціянтові також не вдалося. Ніж тільки трохи змінив траєкторію удару і пройшовся комісару по плечу, розрізавши тканину плаща й маринарки під ним. Вістович сіпнувся назад, але, перечепившись, гепнувся на землю.
— Радо б із тобою побоксував, — єхидно вищирився Брюкнер, — але часу катма.
З цими словами він навалився на комісара всією вагою й заніс над ним ножа для нового удару. Вістовичу сперло дихання й потемніло в очах. Він ще витиснув із себе слово «падлюка», назвавши так наостанок Брюкнера, й приготувався до найгіршого, коли почувся звук, що нагадував удар по важкому сталевому дзвону. Берл здригнувся й, облишивши комісара, спробував підвестись, але знову отримав удар. Брюкнер звалився набік. Тоді Вістович, мов у тумані, побачив над собою постать, озброєну металевою рурою.