Не довго думаючи, Піллер кинувся до балконних дверей, де ще кілька хвилин тому стояв Салтіні.
— Зупиніться, чорт забирай! — почув він за спиною його голос, проте не зважав і щосили наліг на дверну ручку. Вона не піддалася. Він спробував відчинити двері ще раз і ще раз, проте марно. Почув, як італієць наближається до нього, а тоді раптом згадав про свій револьвер. Миттю сягнув рукою до кишені й вихопив звідти «Шмідта». Попри хвилювання, зумів зняти зброю з запобіжника, після цього наставив її на Салтіні. Італієць спинився за якихось два кроки від нього.
— Ані руш! — наказав лисому Піллер, з насолодою помітивши, як у того від подиву відвисла щелепа.
— Ви збожеволіли? — промовив той. — Брати зброю на літературні перемовини?
— Ви ж самі кажете, що справа ця небезпечна, — криво посміхнувся швейцарець, — особливо якщо маєш справу з псевдовидавцем.
— Це ви про що? — на обличчі Салтіні спалахнуло обурення.
— Годі комедій! Ви схожі радше на костолома з дешевої кнайпи, ніж на людину з книжкового світу, — кинув йому Піллер. — І звідки у вас така добра німецька?
— По-вашому, італієць не може знати німецької?
— Звісно, що може. Але навряд чи говоритиме з баварським акцентом!
Салтіні раптом зітхнув і посміхаючись кивнув головою. Мовби у дружньому товаристві хтось розгадав його хитру загадку.
— Австрійським, — уточнив він.
— Що? — не зрозумів Піллер.
— У мене радше австрійський акцент. Я родом із Зальцбурга і ніколи не був у Баварії.
Вчергове запанувала мовчанка. Піллер не опускав зброю, але гарячково намагався придумати, як найкраще вчинити в цій ситуації. Найгірше — що рукопис він лишив на столі, і щоб знову до нього дістатися, мусив би пройти повз цього здорованя.
Десь під ними хтось почав грати на фортепіано. Піллер навіть упізнав мелодію — Шуберт, «Соната ля-мажор», друга частина, «Анданте». Пригадується, його дружина вважала цей твір найдосконалішим фортепіанним твором. Він не погоджувався, хоча також любив Шуберта. Іноді в них доходило до суперечок… Це ж треба, сперечатися через музику! І чи існує в цьому світі краща причина для суперечки?
Салтіні раптом зробив різкий крок до нього, і швейцарець майже рефлекторно натиснув на спуст. Гримнув постріл, заглушивши сонату, розбивши її на друзки, мов кришталеву вазу. Італієць пригнувся, куля його не зачепила. Піллеру від цього навіть полегшало. Проте тієї ж миті він помітив, як здоровило також вихопив зброю й одразу, не вагаючись, вистрілив у нього. Це, власне, й усе, що побачив перед смертю Антон Піллер.
Його тіло, відкинуте пострілом, продавило скло балконних дверей і перехилилося через низьку балюстраду. Трохи так повисівши, зрештою сторчголов полетіло в канал, де, здійнявши купу бризок, завмерло і мирно подалося далі за течією.
Місце тут було напрочуд гарне й безлюдне.
ІІ
Баден
Нічні чергування молодий асистент Фелікс Краут ненавидів понад усе. Він знав, що всім асистентам доктора Ріцке доводиться чергувати вночі біля цих психів, знав тоді, коли випрошував для себе місце в тутешній лікарні. Ба більше, ще студіюючи медицину в Дюссельдорфі, добре усвідомлював, що спочатку доведеться виконувати найнуднішу й найбруднішу роботу, проте підготувати себе не зумів. Вдень час минав швидко. Доктор був трудоголіком, а тому з головою пірнав у роботу, змушуючи до того самого й підлеглих. Іноді Феліксові здавалося, що промайнула тільки година, а тоді з подивом помічав, що вже закінчується день. Асистент любив медицину, був удячний доктору Ріцке за можливість працювати й вчитися, але ці проклятущі нічні чергування ненавидів усією душею.
Воно, зрештою, й не дивно. Фелікс мав заледве двадцять п’ять років і ночі волів би проводити під ковдрою зі своєю Ґретою, аніж наодинці в затхлій комірчині, що гордо йменувалася його кабінетом. Спати тут було ніде, хіба що сидячи й спершись руками на стіл. П’ять разів за нічну зміну в товаристві двох санітарів йому доводилося робити обхід. Усі тридцять палат «Психіатричної клініки святого Климента», в кожну з яких слід було обережно зазирнути, аби переконатися, що з хворими все гаразд, і водночас не потривожити їхнього сну.
До першого за цю ніч огляду лишалося двадцять хвилин. Достатньо часу, аби заварити чергову каву, і замало, щоб трохи подрімати за столом. Цікаво, що робить зараз його Ґрета? В нічні зміни, окрім маруди й утоми, його ще шалено мучили ревнощі. А що коли його двадцятирічна дружина спить з іншим? Ці думки гризли його зсередини, й щоразу він ледве стримувався, аби притьмом не помчати додому.