Він підвівся й простягнув гостеві руку на прощання.
— Справжні маніяки, зрештою, також перевелися, — пожартував господар наостанок. — Ви тільки гляньте на цього вашого нападника. Такий старигань, як я, прогнав його шматком металевої рури.
— На все добре, пане Кронфельде, — попрощався Вістович. — Слугу не кличте. Вихід я знайду.
— Ви забули? Він глухий мов тетеря. Я б його й не докликався, — почув комісар уже за спиною.
У Дирекцію він повернувся не в гуморі. Зверхність колишнього оберкомісара добряче його вколола. І найгіршим було те, що відповісти Кронфельду, як хотілося, Вістович не міг. Старий поліціянт врятував йому життя. Причому відважно кинувшись на вдвічі більшого за себе Брюкнера. Так, мовби й справді функціонарії тих часів звикли брати найнебезпечніших злочинців голіруч або застосовуючи те, що трапиться під руку. Без сумніву, якби замість металевої рури цей чоловік мав при собі виделку, то і цим інструментом зумів би дати раду.
Біля вахти чергового комісар зіткнувся з капітаном військово-поліційної служби. Високий жилавий офіцер із хвацько підкрученими вусами, побачивши його, зупинився і, за звичкою, осмикнув свій темно-зелений мундир. На його поясі дзенькнув металевий ринґраф, на якому було витиснуто особистий номер. Поруч з ринґрафом висіла поліційна шабля, а з іншої сторони — кобура з револьвером.
— А, пане Вістовичу, — промовив офіцер.
— Вітаю, капітане, — комісар торкнувся пальцями краю капелюха. — Маєте новини?
— Ви про того маніяка? На жаль, нічого втішного.
— Тоді заздрю вашому спокою, — сердито мовив Вістович.
— Ми поставили на вуха всі експозитури поліції в місті. І ретельно прочесали все довкола тієї кам’яниці на Потоцького.
— Не сумніваюся у вашій ретельності.
Комісар, сам не розуміючи причин свого грубіянства, вже збирався пройти повз, коли капітан єхидно зауважив:
— Я міг би сказати, що й вам слід вправніше стріляти…
Втім, слідчий пропустив це повз вуха.
— Якби ви вчора не промахнулися, то, можливо, сьогодні не сталося б ще одного вбивства, — додав капітан вже йому вслід.
Вістович відчув, як по його тілу пробігли крижані мурахи.
— Ще одне? — перепитав він, наче недочувши.
Офіцер кивнув.
— Капрала Фільца знайшли мертвим на Замарстинові. Усе те саме: удар ножем точно в горло і виколоті очі.
Сказавши це, капітан надів на голову поліційне чако і вийшов з Дирекції. Вістович піднявся сходами, але замість свого кабінету попрямував до кабінету Шехтеля. Постукав у двері й, дочекавшись запрошення, зайшов.
На директора було шкода дивитися: зім’ятий гарнітур, непрана сорочка, сяк-так зав’язана краватка, спухлі від безсоння очі й скуйовджена чуприна. Схоже, він ночував на службі.
— А, комісаре… Чув, що ви ледь не вбили цього виродка Брюкнера. Боже, ви були за крок від того, щоб позбавити нас цієї виразки в дупі, — промовив Шехтель замість привітання. — Вам треба краще стріляти, Вістовичу, їй-Богу.
— Хочу зазначити, що стріляв я з доволі незручного положення і до того ж був на той момент поранений, — сказав комісар.
Чути таке зауваження вдруге було вже занадто.
Шехтель махнув рукою.
— Гаразд, не зважайте. Не хотів вас образити. Сьогодні сталося ще одне вбивство. Ви знаєте? Схоже, цей психопат, зіткнувшись з вами, потім вимістив усю злість на першому-ліпшому поліціянтові, якого надибав…
Директор підвівся й підійшов до вікна.
— Ви вже завершили ту ідіотську справу з рукописом? — запитав він.
— Ще ні.
— Курва! Вістовичу, то завершуйте! — вибухнув Шехтель. — Завершуйте до бісової матері й беріться разом зі мною за цього маніяка! Інакше він нас усіх переріже, як телят на бійні.
— Власне, щоб завершити, мені потрібен від вас один документ.
— Який ще документ до ясної холери?
— Дозвіл на ексгумацію.
Шехтель оторопів.
— Що? Збираєтесь ритися в могилах?
— Аби поставити крапку у справі отруєння майора Сафронського, мені потрібно, щоб Фельнер виконав деякі хімічні дослідження.
— Не пригадую, щоб міністр просив вас наново розслідувати цю справу, комісаре. Вам наказано було просто знайти той сраний рукопис і його авторку!
Вістович змовчав.
— Ви мене чуєте, комісаре? Чи я розмовляю сам із собою, курва?! — директор перейшов на крик.
— Пане директоре, з відведеного терміну в мене залишився тільки один день. Тож не пізніше, ніж завтра я почну допомагати з цими вбивствами. Але сьогодні прошу допомогти мені, — якомога спокійніше сказав Вістович.