Выбрать главу

Якусь хвилину Шехтель дивився на нього своїми запаленими очима, а потім рвучко підійшов до столу й, зігнувшись над ним, виписав комісару необхідний документ. 

— Дідько з вами, — ​гаркнув він, ставлячи підпис. 

Потім знову відвернувся до вікна, не дивлячись більше на підлеглого. 

Вийшовши з його кабінету, Вістович найперше зателефонував Фельнеру на Пекарську і повідомив, аби той готувався досліджувати кістки убитого Сафронського. 

— Що ви маєте на увазі під «дослідженням», комісаре? — ​запитав той, перекрикаючи свисти й хрипіння в слухавці. 

— Дізнайтеся, чи є в кістках арсен. 

— Впевнений, що нема, — ​відповів Фельнер. 

— Чому? 

— Навряд чи доза отрути була такою великою, щоб осісти в кістках. 

— І все ж спробуйте. Ексгумація відбудеться ще сьогодні. 

— Я вас ненавиджу, Вістовичу, — ​зітхнув той. — ​Але гаразд… І, до речі, нехай ніхто з поліції не пхається на цвинтар. Ваші бовдури можуть навіть мертвому нашкодити. Все зробить Бюро судової медицини. Врешті-решт ця справа досі моя… 

Вони попрощались, і комісар, втішений, що Фельнер позбавив його організаційної тяганини, хутко вийшов з Дирекції й подався до трамвайної зупинки. Як і кілька днів тому, йому знову потрібен був маршрут «Z». Вже на вулиці його наздогнав черговий, вручивши запечатаний конверт. 

— Від кого? — ​запитав комісар. 

Той стенув плечима. 

— Просунули під двері, — ​сказав він і повернувся на свій пост. 

Записку Вістович прочитав уже в трамваї, прямуючи до Підзамчого. Текст був лаконічний і без підпису: «Сьогодні о 7-й вечора. Вугільний склад на Замарстинові. Отримаєш свого маніяка». 

Комісар одразу зрозумів, про який склад ідеться. Залізниця Карла Людвіґа[94], до того, як її поглинув транспортний державний монополіст, зберігала там вугілля для своїх локомотивів. Місце давно пустувало, оскільки нова компанія перепланувала маршрути сполучень, і локомотиви тепер доцільніше було завантажувати вугіллям в інших місцях. 

Важко було збагнути, хто міг написати йому цю записку. Вістович не займався цією справою. Отже, або автор помилився, або вирішив з ним зіграти в якусь дурнувату гру. Зрештою, поліція дуже часто отримувала схожі анонімні листи. Декотрі були абсурдними й мали на меті розіграти слідчих, але частина з них іноді виявлялася корисною. Тому ігнорувати їх заборонялося. 

Діставшись Підзамчого, комісар швидким кроком дійшов до помешкання Самковського. Це була невелика квартира в офіцині з кривими потрісканими стінами і ненадійними дверима. Ад’юнкт, утім, дорожив нею, бо оплату господиня брала більш ніж помірну. Постоялець відчинив комісару, поставши перед ним заспаний і неголений. 

— Хто стежить замість вас за тим місцем, що я просив? — ​найперше запитав Вістович. 

— Мій брат Ігнацій, — ​відповів той хриплим від сну голосом. 

— Хіба він не в Дрогобичі? 

— Приїхав мене відвідати, — ​пояснив Самковський, пропускаючи шефа всередину. — ​Мріє колись піти в поліцію, то що ж… Нехай звикає. 

Житло ад’юнкта всередині було таким же понурим, як і ззовні. Брудна підлога, ненадійні старезні меблі й вицвілі стіни. 

— Ніколи не думали переїхати? — ​поцікавився комісар, обережно сідаючи на скрипучий табурет. 

— Якщо підвищать, то подумаю, — ​відповів Самковський, вмиваючись над старою мидницею. 

— Прийшов лист із Дирекції, — ​витираючи обличчя рушником, додав ад’юнкт. — ​Повідомляється, що мене відновили на службі… 

Голос його трохи здригнувся, і Вістович зрозумів, що так прозвучала вдячність. 

— Підвищення якраз не обіцяють, — ​зазначив він, — ​але ви знаєте Шехтеля. Поверещить трохи й охолоне. 

Самковський кивнув, надягнув окуляри й витягнув з шухляди списаний згори донизу аркуш паперу. 

— Ось усе за дві доби, шефе, — ​сказав він. — ​Крім того, я дізнався у сторожа, які вантажі прибудуть сьогодні вночі на вантажний склад: о восьмій вечора зерно, о пів до одинадцятої — ​деревина з Ворохти і близько дванадцятої — ​бориславська сіль. 

— Цікаво, що з цього потрібно Редлю? — ​вихопилось у Вістовича. 

— Ви про полковника? — ​перепитав ад’юнкт. — ​Я помітив його кілька разів. Гляньте в список… 

— Так, бачу. «Обійшов склад уздовж колії. Перевірив усі ворота… Озирався. Поводився обережно».
— За три години до нього був ще кремезний пан і дві дами, — ​додав ад’юнкт, намазуючи обличчя піною й беручи до рук бритву. 

вернуться

94

Галицька залізниця імені Карла Людвіга (нім. Galizische Carl Ludwig-Bahn) — приватна залізниця, збудована в період 1856–1861 років. 1891 року перейшла у власність Австрійської державної залізниці.