— Фішер, Клавдія і Маґда… — промовив комісар. — Виглядає на те, що цей вантаж однаково потрібен і тим, і тим.
— Виходить, ви всіх знаєте? — Самковський кривлявся перед дзеркалом, намагаючись якнайкраще зголити щетину, й від того слова його звучали дещо спотворено.
— Мені знадобиться сьогодні ваша допомога, — замість відповіді промовив комісар.
— Звісно, шефе, — з готовністю відповів той.
— О сьомій мусимо бути з вами на вугільному складі Карла-Людвіґа. Візьміть револьвер.
— Це той закинутий гадючник?
Вістович кивнув.
— Побачимо, які там повзають гади.
Ввечері обидва прибули на місце вчасно. Вістович мав при собі дві яскраві нафтові лампи з чималими лінзами, що в десяток разів підсилювали світло й спрямовували пучок променів у одному напрямку. Одну лампу він передав Самковському, іншу вирішив залишити собі.
— Зброя при вас? — поцікавився він.
— Так, — відповів ад’юнкт.
— Чудово, можете вже знімати з запобіжника.
Сказавши це, він дістав сірники й запалив лампи. Самковський тим часом витягнув з кишені поліційного «Ґассера» й перевірив уміст барабана, хоч, без сумніву, вже не раз це зробив перед тим, як вийти з дому. У Вістовича лишався браунінг, здобутий у поїзді.
Сонце ще не сіло, й надворі було доволі світло, але порожня вуглярня моторошно чорніла перед ними напівпрочиненими воротами, ніби пащею. Виставивши перед собою лампи та зброю, чоловіки обережно зайшли всередину. Світло ковзнуло по вологій долівці і відсирілих балках, що, здавалося, з останніх сил тримали стару покрівлю.
— Є тут хтось? — голосно вимовив комісар, дослухаючись, як його голос зникає у глибокій чорноті.
Кільки хвилин поліціянти обмацували променями ліхтарів простір довкола себе, а тоді Самковський опустив револьвер.
— Здається, вас розіграли, комісаре, — промовив він.
— Схоже на те, — сердито сказав Вістович.
Вони вже збиралися йти до виходу, коли в темряві почувся якийсь приглушений стогін. Два промені знову почали нишпорити по вуглярні.
Врешті комісар висвітлив ліворуч від себе зв’язаного чоловіка, що лежав на землі обличчям униз. Рота йому було заткано. Поліціянти обережно рушили до нього. Тим часом у глибині приміщення почулося клацання важкого вмикача, і потужний електричний промінь висвітлив їх широким сліпучим конусом. Вістович і Самковський мусили зажмурити очі й навіть затулити їх рукою.
— Дякую за пунктуальність, панове, — звернувся до них голос із темряви, що видався комісару знайомим. — Понад усе не люблю спізнень.
Вістовичу врешті вдалося сяк-так дивитися перед собою. Він поставив на землю свій непотрібний ліхтар і обома руками тримав тепер зброю, цілячись кудись у джерело світла. Те саме зробив і Самковський. Втім, від думки, що вони тепер зручна мішень, обох кидало в піт.
— Опустіть зброю, — спокійно продовжив голос. — Ви ж бачите, що користі з неї жодної.
Вістович нарешті упізнав того, хто говорив.
— Грумм? — промовив він. — Карел Грумм?
— Саме так, пане комісаре. І, якщо чесно, то почуваюся трохи ображеним, що ви не впізнали мене одразу.
— Отой зв’язаний — це Брюкнер, — пошепки сказав Вістовичу Самковський.
— Ваша правда, добродію, — підтвердив Грумм, — можете не шепотіти. Як і обіцяв, дарую вам вашого маніяка.
— Ти прийшов сам, Грумме? — запитав у нього комісар.
— Ні, тут іще полковник Редль.
— Отже, двоє моїх убивць, що сплутали мене в поїзді з іншим, — хмикнув Вістович.
— Зізнаюсь, я навіть зрадів, коли побачив, що вистрілив не в того, — промовив Грумм уже зовсім зблизька. Вони з Редлем також зайшли у світловий конус і стали навпроти поліціянтів. — Такий би розум пропав, — додав він.
— Що тобі потрібно? — Вістович дивився в огидну пику співрозмовника і відчував незбориме бажання врізати по ній ще раз, як це зробив у Берні.
— Ти зіпсував мені всі плани, — промовив Грумм, — я не збирався повертатися до цього сраного Лемберга. Редль повідомив мені маршрут вантажу, і я просто мусив передати цю інформацію у Варшаву.
— Росіянам?
— Не має значення.
— То чому ж ти все-таки тут?
— Бо був переконаний, що ти розшифрував ту записку. І я маю рацію, правда ж?
Комісар не відповів. Він перевів погляд на зв’язаного Брюкнера, що, повернувши голову, спопеляв його поглядом, сповненим ненависті. Від цього погляду в нього занило поранене плече.