— Відколи ти тримаєш його тут? — запитав комісар у Грумма.
— Відучора. Ми схопили його майже відразу після нападу на тебе. Він, бач, прийшов до мене пересидіти якийсь час, доки поліція прочісує місто, — відповів той.
Вістович і Самковський перезирнулись. Ад’юнкт також пригадав, що останнього поліціянта, капрала Фільца, було вбито якраз у цей час. Тобто коли Берл цього зробити не міг.
— І ти так просто його нам віддаєш? — запитав комісар.
— Ні, пане Вістовичу. Не просто віддаємо, — відповів за нього Редль. — Є одна суттєва умова.
Простір між ними був наелектризований. Здавалось, от‑от у повітрі з’являться іскри.
— Яка умова? — запитав Вістович.
— Ви, безперечно, знаєте про надважливий вантаж, який очікується на Підзамчому. Наші конкуренти, прусська розвідка, також ним зацікавлені. Більше того, володіють тією ж інформацією, що й ми, — промовив полковник, роблячи паузи між реченнями, мовби для того, щоб співрозмовник собі краще затямив сказане. — Думаю, це сталося тому, Вістовичу, що розшифроване повідомлення бачив хтось із їхніх агентів. Наприклад, та гарненька чорнявка, яка разом із мадам Шраґмюллер проживає в готелі «Ванда» на Баторія…
Нависла коротка пауза.
— Переходьте до суті, полковнику, — сказав комісар.
— Сьогодні близько півночі туди прибуде вагон із бориславською сіллю, — промовив Редль. — Самі розумієте, що всередині не сіль, а дещо інше.
— Власне, що саме, я не знаю, — заперечив Вістович.
— Для вас так буде краще, — промовив Редль. — Цей вагон зустрічатиму я і мої колеги. Також туди прибуде Фішер та інші агенти Третього відділу, ваше завдання — заарештувати пруссаків.
— На якій підставі?
— Не смішіть, Вістовичу! Невже комісар поліції не знайде приводу? Тільки візьміть із собою з десяток поліціянтів. Так просто вони вам не здадуться.
— А собі забирайте Брюкнера, — додав Грумм. — Впевнений, відзавтра ви з вашим колегою будете на перших шпальтах газет. Уявляю заголовки: «Маніяка спіймано!», «Відважний комісар та його помічник схопили злочинця, винного в смерті чотирьох поліціянтів!»…
— То що? Згода? — перебив його полковник і спрямував на Вістовича пильний проникливий погляд.
Якийсь час комісар лише дивився у відповідь, але врешті кивнув.
— Згода.
— От і гаразд. До зустрічі за кілька годин.
Грумм і Редль відступили за межі світлового конуса.
Не без труднощів доправивши Брюкнера до в’язниці на Баторія, Самковський і Вістович рушили в Дирекцію, де в своєму кабінеті кілька хвилин мовчки віддихувалися.
— Чи слід подзвонити Шехтелю? — запитав нарешті ад’юнкт. — Впевнений, він зрадіє, що Брюкнер тепер у нас.
— Не має значення, у нас він чи ні, — з деяким розчаруванням у голосі промовив комісар. — Брюкнер — не той, на кого полює поліція.
— Так, але директору це принесе тимчасове полегшення.
— Усім від цього тимчасово буде легше… Втім, маніяка все одно доведеться упіймати. Причому нам з вами, Самковський. Але…
Комісар виразно глянув на шафу позаду ад’юнкта.
— Але це турбота завтрашнього дня, — продовжив він.
Самковський простежив його погляд, а тоді підійшов до своєї шафи й, витягнувши з кишені невеликого ключа, відімкнув її. Далі відгорнув кілька стопок паперу й дістав звідти невідкорковану пляшку «Bernardine Imperial» від Бачевського.
— Знав, що у вас є запаси! — Вістович плеснув у долоні.
— Я збирався випити її з вами на прощання перед остаточним звільненням, — сказав Самковський, — але радий пригостити вас на знак подяки.
— Сердешний хлопче, а міг би знайти собі гарну роботу з притомним шефом! — мовив комісар, дістаючи дві чарки.
Ад’юнкт наповнив кожну з них рівно на третину. Більше вони дозволити собі не могли.
— Якщо все буде гаразд, то вранці доп’ємо з кавою, — промовив комісар.
— А як ні, то колеги доп’ють за нас.
— Еге ж, ці сучі діти тільки зрадіють!
Комісар і його підлеглий засміялись і випили кожен свою порцію. Настінний годинник пробив десяту вечора.
За двадцять хвилин до півночі два поліційних фургони зупинилися біля станції Підзамче. З одного вийшло четверо поліціянтів, озброєних карабінами, з іншого — їхній капрал у супроводі Вістовича і Самковського. Звісно, зібрати «десяток поліціянтів», як просив Редль, було неможливо, проте на кожного з цих п’ятьох комісар міг покластися, як на самого себе.