— Abteilung! Zielen![95] — вигукнув той.
У ту ж мить над бортами вагона з’явилися люфи десятка гвинтівок і голови піхотинців у польових кепі.
— Ну от, — вдоволено сказав Орлов. — І оскільки солдати тримають вас на прицілі, то стуліть пельку, Фішере, і здайтеся поліціянтам. А вантаж попрямує в Росію.
— Мушу дещо уточнити, пане графе, — раптом сказав Редль.
Орлов здивовано глянув на нього.
— Що саме? — запитав він.
— Солдати, якими я командую, ціляться зовсім не у Фішера і не в його людей.
— А в кого, чорт забирай?
— У вас і в пана Грумма.
Орлов оторопів. Щоки його затряслися від злості, а над нижньою губою з’явилися зуби, мов у звіра.
— Ах ти австрійська собако, — прошипів він, — подвійний зраднику! Думаєш, так врятуєш свою шкуру? Всі дані про співпрацю з нами завтра ж будуть оприлюднені!
Наган в його руках раптом вистрілив, і Редль звалився на долівку. Услід за ним стріляти почав Грумм, цілячись у Фішера. Втім, той вчасно повалився на землю, й куля його не зачепила. Продовжуючи відстрілюватись, Орлов і Грумм кинулися до воріт. Кілька разів натиснула на спуст Клавдія, проте світло прожектора било їй просто в очі, тому жінка також не влучила. Що ж до піхотинців, то, не отримавши жодної команди, вони й далі продовжували нерухомо за всім спостерігати.
— Чорт забирай, Вістовичу! Затримайте цих падлюк! — лежачи на підлозі, заволав Фішер.
Втім, і комісар, і Самковський зберігали спокій.
— Не переймайтеся, майоре. Далеко вони не втечуть, — відповів йому Вістович.
І справді, зовні почулися звуки пострілів і гучні прокльони російською.
— Капрал Муравський вже про все подбав, — мовив ад’юнкт і рушив до воріт.
Якийсь час усі присутні схилилися над Редлем. Тому пощастило — рана виявилася легкою, хоч і болючою. Солдатам було наказано негайно доставити полковника до лікарні.
Коли вони вийшли, обережно несучи пораненого офіцера, в приміщенні запанувала тиша. У цій тиші з кабіни вибрався нарешті машиніст і поспіхом вибіг за ворота.
— Пане Вайсманне, — озвався врешті майор, звертаючись до нерухомої постаті в кутку, — чи могли б ви перевірити вантаж у вагоні?
— Звісно, — відповів ювелір і з дивовижною спритністю заліз нагору.
Кілька хвилин він шурхотів усередині, залишаючись невидимим для решти, а потім його розчервоніле обличчя знову з’явилося над бортом вагона.
— Все тут! — схвильовано вигукнув він, а потім підняв руку, в якій тримав чималий золотий злиток. — Багатство Бобровського тут!
— Не галасуйте, пане Вайсманне, — заспокоїв його майор. — Усе треба зробити спокійно і з холодною головою.
— Ваша правда, пане Фішере, — погодився ювелір, хоча тремтіння у голосі в нього не зникло. — Будьте ласкаві, подайте сюди мій саквояж.
Майор виконав прохання, і Вайсманн дістав з нього рахівницю й чималий бухгалтерський журнал.
— Зробити що? — запитав комісар.
— Бачте, Вістовичу, пан Яків Бобровський, власник скарбу, в обмін на свою безпеку, прусський паспорт і нове життя доручив нам розпорядитися його багатством на свій розсуд. Точніше так, аби воно послужило усім на благо.
— Це ж як?
— Зараз побачите…
Фішер роззирнувся. За кілька метрів від них стояли Клавдія і Маґда. Самковський ще не повернувся. Більше тут нікого не було.
— Яких ви зазнали витрат, пане комісаре? Маю на увазі, допомагаючи сьогодні Третьому відділу? — запитав майор.
— Четверо поліціянтів і капрал, що ними командував, ризикували життям, арештовуючи Орлова й Грумма. Вони заслуговують на компенсацію.
— Отже… — промовив угорі Вайсманн, пересуваючи кісточки рахівниці. — По п’ятсот крон поліціянтам і сімсот капралу. Слухаю далі.
— Мій помічник, ад’юнкт Самковський, також заслуговує на винагороду.
— Тисяча крон пану Самковському.
— Це все.
— А вам, комісаре? — запитав його Фішер.
— Коли-небудь у Берліні я потребуватиму допомоги, — сказав після паузи Вістович. — Отоді й нагадаю про борг. Від прусських грошей у мене поки що самі неприємності…
Майор хмикнув, але ствердно кивнув.
— Куди ви відправите решту цього скарбу? — поцікавився комісар.
— Третину повернемо Бобровському, — відповів Фішер. — А все інше піде в Росію, як і хотів Орлов.
— Ви жартуєте?
— Ні, комісаре. Хіба до жартів, коли у вагоні золота й коштовностей майже на сімдесят мільйонів марок? Орлов хотів, щоб гроші прибрав до рук петербурзький Генштаб. Ми ж вкладемо їх у російську революцію. Ось тут, — він вказав на вагон, — гонорари усіх їхніх гапонів та ульянових, що, як інженерна вибухівка, підривають Росію зсередини.