У ресторацію зайшов Самковський і роззирнувся, шукаючи Вістовича. Комісар махнув йому рукою.
— Повірити не можу, — видихнув ад’юнкт після привітання. Очі його світились від радощів.
— Що сталося, Самковський? — запитав його шеф, хоч насправді розумів, що сталося.
— Тисяча крон, — стишивши голос, сказав ад’юнкт. — Щойно отримав повідомлення з пошти…
«Добре, що Фішер дотримав слова», — подумав Вістович.
За кілька хвилин з’явився доктор. Кельнери зустріли його широкими усмішками, знаючи того, вочевидь, вже не перший рік. Замовивши на ходу, він приєднався до колег за столом.
— Ви бачили, яка знадвору прегарна весняна погода, комісаре? — запитав доктор, вказавши пальцем на вікно.
Вістович кивнув.
— Так, потепліло.
— Потепліло настільки, що навіть я охочіше попрацював би у своєму саду, копирсаючись у землі, ніж перебирав би кістки давно померлого майора.
Фельнер говорив удавано ображеними тоном. Усі, звичайно, розуміли, що навіть якби не було відкопаних на Янівському цвинтарі останків Казимира Сафронського, доктор все одно перебував би зараз на службі.
— Аналіз ви також провели? — комісар відчув, як всередині нього зароджується легке хвилювання.
— Так, Вістовичу. І жодного арсену в кістках я не знайшов. Хоча підкреслюю, навіть якщо Сафронського й отруїли, не обов’язково ця сполука мала б осісти в кістковій тканині, — промовив доктор. — Тобто, якщо бути відвертим, комісаре, ексгумацію ми провели дарма. Не знаю, як ви це поясните Шехтелю.
— Недарма, — відповів комісар.
— Як скажете, — Фельнер розвів руками. — Так чи інакше, бажаю вам успіху.
Невдовзі підійшов кельнер із вином для доктора і Самковського. Чоловіки піднесли келихи й мовчки випили.
— До речі, — продовжив Фельнер, — вітаю вас, мої панове, з тим, що той зарізяка Брюкнер тепер за ґратами.
— Тільки жаль, що він — не наш маніяк, — розчаровано зазначив Самковський, — інакше ми б зараз пили святкового шампана.
— Я вже казав директору, що знайшов між пальцями одного з убитих кілька ниток, — мовив доктор. — Отож, замість копирсатися в саду…
— Дідько, Фельнере! Та вже дайте спокій з тим садом, — перебив комісар.
— Ви заздрите, Вістовичу, бо живете в кам’яниці, де можете вирощувати хіба що плісняву на стінах, — не здавався доктор. — Так-от, мої панове, нитки ці походять з доволі дорогого гарнітура, пошитого рік-півтора тому. Колір темно-синій. Можливо, це вам допоможе.
Комісар кивнув.
— Дякую, докторе.
Далі він закурив і звернувся вже до всіх:
— Друзі, чи не проти ви замовити цілу пляшку тутешнього відмінного вина й перебратися на Пекарську?
Фельнер поперхнувся від несподіванки.
— Куди-куди? — перепитав він.
— До вас у мертвецьку.
— Хай вам чорт, комісаре! Я щойно звідти. Повірте, тут значно приємніше!
— Обіцяю, після цієї поїздки ми розвіємо будь-які сумніви щодо смерті майора Сафронського.
— Але ж які тут сумніви, комісаре? Арсен…
Втім, Вістович його не слухав. Він підійшов до кельнерів, попросив ще пляшку і, розрахувавшись, рушив до виходу. Фельнеру й Самковському не лишалося нічого іншого, як іти за ним.
— Що ви взяли? — запитав доктор вже у фіакрі, який прямував на Пекарську.
— Рислінг, — відповів комісар і простягнув йому куплене вино.
— Хоч якась приємність, — зітхнув Фельнер і пригледівся до етикетки.
Фіакр зупинився навпроти Бюро судової медицини, і Самковський раптом пригадав, коли був тут востаннє. Тоді вся ця моторошна сіра будівля була для нього наповнена відчуттям присутності чорнявої асистентки доктора. Тепер, знову ідучи тим самим довгим вологим коридором, він мимоволі втягував носом повітря, ніби намагаючись у підгнилому повітрі вловити запах її парфуму.
— Тут лише ми? — вирвалось у нього запитання.
Фельнер глянув на нього поверх окулярів.
— Є кілька трупів у сусідньому приміщенні, — відповів доктор.
— Як добре, що вони не п’ють. Усе нам залишиться, — додав комісар.
Чоловіки розлили вино у три склянки й кілька хвилин його смакували.
— А Зося? — знову запитав ад’юнкт.