Здебільшого екстівські екіпажі входять в батальйон М і складаються з 10-15 осіб, упакованих у відносно просторі кораблі, забиті дослідницьким устаткуванням та лабораторіями. Не сідаючи на ґрунт, вони методично й скрупульозно, не оминаючи дрібниць, вивчають чергову зоряну систему. При цьому спираються на попередню інструментальну оцінку екзопланет, яка йде вже принаймі 400 років, і попередній узагальнений огляд.
І хто ж його робить? Та найменша екстівська частина — батальйон F, що ходить на невеликих бортах екіпажами по одній-дві особи. В баті F лише сотня людей, але саме вони першими потрапляють у нову систему, маючи при цьому тільки теоретичні оцінки та дані інструментальної розвідки. Максимально приховано збирають масу даних, але ніхто нікого не квапить і такий первинний огляд може затягнуться і на рік і на два. Основним завданням місії є відповідь на питання: чи присутні в системі прояви розумної діяльності.
Бат М формується як звичайний військовий підрозділ: через власне училище (конкурс 1:50) з п’ятьма роками навчання.
Для бата F зовсім інша процедура. Приблизно половина приходить з бата М після багаторічної служби, а решта — не з системи, цивільні. Я саме з цієї частини і можу розповісти про власну історію приходу в бат F. Факт, що сюди приходять спокійні, мовчазні, зрілі люди, психологічно стійкі, схильні до тривалої усамітненої роботи, здатні приймати самостійні рішення. Всі вони — не вузькі фахівці. Чоловіків близько 80%. При відборі враховується все попереднє життя кандидата. Та головні критерії відбору для мене так і лишилися загадкою.
А сталося все дуже просто, на перший погляд. Звичайного буденного дня я отримав запрошення прибути до Комітету під якимось незначним приводом. Ненав’язливо мені запропонували пройти медобстеження, тому що при мікробіологічному контролі автомату щось там не сподобалося. Випадково я зустрів старого друга Лапу, якого не бачив років п’ятдесят, і днів три ми, не просихаючи, реанімували свої шкільні спогади. Потім мене розшукали, привезли в стареньку будівлю з багатьма вивісками й завели в якусь кімнату, де стояв неймовірної давнини масивний дерев’яний стіл і два такі ж за віком стільці. Стіни кімнати суцільно вкриті полицями з раритетними паперовими книгами.
Увійшов незнайомий чоловік і буденно запропонував нову роботу. Він дав мені на роздуми один місяць.
Рівно за місяць, година в годину, хвилина в хвилину мені зателефонували. Розмова була короткою:
— Згоден? Якщо ні, то жодних претензій.
Я погодився. Знову прилетів до Комітету і в тій же кімнаті зустрівся особисто з його Головою. Мені дали якийсь стародавній девайс (перову авторучку), і я від руки написав документ, що мав назву «Заява про зарахування в дивізіон збору даних на зовнішніх кордонах».
Потім взяв у руки не менш раритетний текст і, стоячи, прочитав Клятву. Після цього Голова вписав (теж від руки) моє ім’я у велику паперову книгу. Розписався, рукостискання, вітання. Все, я курсант і почалося навчання.
Перший етап — вивчення Регламентів, історії та соціології на Головній базі екстів. Матчастина, звісно. Нескінченні тести й тренування. На це йде близько року. Нудно, як для технаря. З космологією ще можна змиритися, а соціології забагато.
Другий етап — рейди в якості стажера. Ходив п’ять разів на різних катерах з досвідченими екстами. Цей етап зайняв ще два роки. І це вже було не так нудно.
Третій етап — рейди з інструктором. Зазвичай достатньо двох рейдів, це ще півроку.
Четвертий етап — вибір катера. Це наполовину містична процедура і може тривати кілька місяців.
Справа в тому, що існують катери двох категорій: нові, щойно з заводу, і бувалі, що вже працювали в просторі. Коли екст бере новий катер, то жодних проблем. Тільки вибір імені для аватари.
Бувалі — інша річ. Треба розуміти, що розвідувальний катер — дуже складна й довгоживуча машина. І не машина, а кіберорганізм з потужним мозком, чіткою і нечіткою логікою. У кожної з часом формується свій характер і можна говорити про псевдоособистість. У деяких вже змінилося до семи пілотів. І кожен наступний пілот повинен знайти психологічний контакт зі своїм катером! І це не смішно.
Мені пощастило. Я для Грейс був п’ятим пілотом, і вона добре «розумілася» на людях. Ми з тиждень спілкувалися на різні теми і взаємної алергії у нас не виникло.
П’ятий етап — самостійний. Я вже капітан катера і Представник Раси Людей. Почалася та сама таємнича й інтригуюча (для необізнаних) робота.
Насправді ж це досить рутинна праця, що ділить твоє життя на цикли, які складаються з трьох приблизно рівних частин. Циклічність у баті F у середньому три місяці, у мене довше — півроку. У баті М інакше: рейди триваліші. А вцілому ексти розходяться радіально від Альфи в північній півкулі Галактики і йдуть углиб галактичного диску, в напрямку Стрільця і Магелланового Мосту. Зоряне населення відносно щільне, багато протозоряних утворень. Розривні переходи короткі, а періоди вивчення зоряних систем тривалі.
У моєму випадку була одна особливість. Коли екст стає капітаном, пройшовши всі етапи підготовки, то може пропонувати Комітету нові цілі, що не входять до затвердженого переліку.
Після декількох звичайних внутрішніх рейдів я запропонував Комітету відкрити новий стратегічний напрямок: карлик Секстанта і далі на М31. До Секстанта приблизно 90 кілопарсеків відносно порожнього простору, який можна швидко пройти. Потім знайти й облаштувати планетарну базу, яка в подальшому стане міжгалактичною. А далі, не поспішаючи, торувати шлях до М31 і МЗЗ.
Чи усвідомлював я певну передчасність проекту? Безумовно, адже на тодішніх машинах до Секстанта повзти років сорок. Однак за пару тижнів я отримав згоду Комітету. Звісно, з застереженнями, особливо щодо тривалості переходів: не більше восьми годин. І сувора конфіденційність у всьому, що стосується М31. Тільки потім, за кілька років, я дізнався, що випадково опинився в потрібному місці і в потрібний час.
Виявилося, що саме в цей час обкатали на дослідному зразку нову розривну технологію і постало питання повно-масштабних польових випробувань. І тут нагодився я. Грейс отримала новий головний привід і проект запрацював.
П’ять років пішло на прокладку шляху до Секстанта, рік на пошук базової зоряної системи. За цей час нам ще кілька разів модернізували привід, зросли швидкості й дистанція одиничного переходу. І зараз у мене, точніше, у нас, найкращий корабель у відомій людям частині Всесвіту. Щоправда, з урахуванням того, що на нас із Грейс випробовуються всі технічні новинки, і до деяких блоків нас просто не допускають.
Ми дійшли до Секстанта і на краю карлика знайшли дивовижну систему з неймовірно красивою планетою земного типу, незайняту розумом. Назвали Казкою, і вже дев’ять років триває її колонізація. Це планета неймовірної кількості чудес, а головне чудо — палаючі вночі упівнеба галактики: Чумацький Шлях з одного боку і Андромеда — з другого.
Останні шість років я самотужки прокладаю шлях до М31 і звітую лише командиру Дивізіону та Голові. А в просторі вже розмічена 720-ма маяками-віхами стежка довжиною 360 кілопарсеків.
А зараз докладніше про три частини мого життя як екста.
Частина перша
Це 10-12 тижнів, що складають черговий дослідницький рейд. Найважче — вийти у вихідну точку чергового рейду. Сьогодні вона на відстані 360 кілопарсеків, а наступного разу буде ще далі. Вийти на неї треба за один перехід. Займає цей процес (як і повернення) приблизно тиждень. Весь цей час я і Семмі лежимо в анабіозі. Потім Грейс нас будить і починається робота.
У цей час життя тече тихо, розмірено й одноманітно. Поділ дня на час доби дуже умовний, бо організму нема за що вчепитися, щоб узгодити танок своїх ритмів. До найближчої зірки чортзна-скільки. Зважаючи на це, мозок і тіло тихенько задають власні ритми, витягнуті з якихось еволюційних глибин, і тягнуть добу приблизно на 44 традиційні години. Регламент, на щастя, цього не забороняє.
Колись я спробував побудувати добу з 24-х годин. Терпів пару тижнів, мордувався, змушував себе спати, коли не хотілося, їсти, коли в рот не лізло і ставати понад силу.