Потім сів, обмізкував ситуацію, пустив цю справу на само-плин, і відразу все налагодилося.
Розповім про один звичайнісінький день рейду.
Отже, день починається з приємного жіночого голосу.
— Доброго ранку, Джо. Як виспався?
— Доброго ранку, Грейс. Спалося непогано, навіть щось привиділося. Як ти відпочила?
— Чудово й корисно. Що хочеш на сніданок?
Роблю вигляд, що цей пункт у ранковому діалозі завдає мені деяких клопотів, бо нібито доводиться напружуватися. А з ранку хто хоче ламати голову, що вибрати на сніданок зі стандартного, науково обґрунтованого й затвердженого Комітетом раціону харчування (крім того, що я сам потихеньку додав у холодильники).
Ліниво потягуюся і починаю бурчати:
— Грейс, я підозрюю, що в тобі людського більше, ніж здається. Тільки недолуга господиня в давнину питала чоловіка вранці, що подати на сніданок.
Грейс підхоплює гру:
— А що робила розумна?
— Розумна господиня або питала з вечора, або ставила готовий сніданок. Вона розуміла, що ранок добрим не буває і не діставала свого чоловіка дрібницями.
— Джо, а якщо варіант не подобався?
— Не подобається — вільний. Тому з бурчанням, стогонами, згадкою всіх родичів з боку дружини, але з’їдалося все.
— Джо, а чому ранок добрим не буває?
— Грейс, це один із безсмертних законів археологів. При нагоді розповім тобі кілька історій про це славне плем’я. Так що, коли будемо на Форнаксі, зайдемо в експедицію П.Тровіча. Я вас познайомлю.
— Буду вельми вдячна, Джо. Дещо про ці закони мені відомо. Особливо вражає «Під лежачий камінь...»
Після такої легкої пікіровки-інтермедії я остаточно прокинувся і відразу вибрав сніданок. Піднявся з ліжка, потягнувся до хрускоту, накинув халат і вирушив у санблок. Це теж цікава процедура. Поки я, не поспішаючи, йду коридором, Грейс швидко викладає попередні результати з маяка, а також усе цікаве, що сталося за останні 15 годин. Як правило, це займає не більше хвилини, оскільки цікаве й незвичайне майже не відбувається. Майже. Крім розбитого три роки тому маяка.
Поголився, вмився, контрасний душ, витерся, розчесався, одягнув чисту, майже парадну форму. На все знадобилося 15 хвилин. Снідати мені подобається в кают-компанії. Маю сказати, що у нашому катері вона досить простора. Колись, коли я приймав катер, все було інакше. До речі, у нас є три нестандартні приміщення: кают-компанія, командний відсік, він же місток, і збільшений утричі вантажний відсік №7. Окрім кількох розширених коридорів.
Переробка відсіків далася непросто. Найважче було виразно вмотивувати свої побажання. Зрештою на всі питання типу: «Навіщо це вам?» я почав відповідати: «Я так хочу». Прямої заборони на перенесення другорядних перегородок не було, і від мене відчепилися. Тепер можу зізнатися, що я переробив модуль тому, що з’явився третій член команди, вельми об’ємний і габаритний. Хто це? Звичайно ж, Семмі.
То про що це я? Ага, про сніданок. Кожен екст-одинак планує свій день на власний розсуд. Але є загальні неписані правила, навіть не правила, а вироблений десятиріччями набір звичок-обрядів, що допомагають витримати багатомісячні рейди. Прикладом тому слугує сніданок, що являє собою справжню церемонію, яка задає ритм і настрій на весь день, тому просто необхідно смачно і красиво поїсти. Особисто у мене сніданок поєднується з переглядом останніх новин Федерації. Якщо дозволяє ситуація, то можна переговорити з Базою. Семмі зазвичай не снідає. Тільки дивиться і слухає.
Потім переодягаюся в м’який робочий комбез і переходжу в операційний відсік. Тут я маю виконати дві процедури: вивчити те, що накопав попередній маяк і підготувати до відправки наступний. Я вже знаю, що нічого особливого цей маяк не приніс, і його доля назавжди залишитися в цьому місці і за певним графіком відправляти свої «метеозведення», отримувати енергопідживлення й іноді виконувати замовні спостереження. Це вже буде робота іншого дивізіону та інших людей. Але зараз це моя робота. Якщо я щось не побачу, недооціню або просто проґавлю, то результат може бути непередбачуваний для мене особисто і всієї людської раси. Роблю цю роботу разом з Грейс, тому ймовірність помилки незначна. Та все ж... Тому уважно, прискіпливо, не оминаючи дрібниць, починаємо.
П’ять годин пролітають непомітно. Описувати всю процедуру досить довго й марудно. Тож про це я розповім іншим разом. Ми переконалися, що ніяких відхилень у цій точці немає. Звичайне місце, зі звичайними метриками, звичайним фоном усіх полів і діапазонів. Можна перекусити й рухатися далі.
Під’їдати я полюбляю в тісній, два на два метри, вигородці операційного відсіку. П’ять бутербродів і чашка чаю заспокоюють і дають можливість інформації плавно влягтися в мозок.
Новий маяк вже лежить на контрольному стенді. Це чорна, на вигляд монолітна метрова куля. Грейс вже провела всі тести, а моє завдання — фінішний зовнішній огляд. Хто це вигадав, не знаю. Ну що я можу побачити понад те, що побачила Грейс?
Але порядок є порядок. Оглянув і виголосив обов’язковий текст, який Грейс тут же занесла в журнал: «Маяк №ХХХХ придатний до відправки. Відправку дозволяю. Капітан Батт». Залишається подивитися очікувані параметри точки виходу нового маяка.
Ми з Грейс акуратно й обережно роздивляємось простір попереду, і наш маячок тихо спливе не ближче парсека від найближчої зірки. Але тут завжди буде ризик, бо астероїди та інші дрібниці на п’ятистах парсеках ми не побачимо. Як три роки тому.
Тепер можна йти на місток. Якщо у Грейс гарний настрій, то моя поява супроводжується оглушливим грубим ревом (чоловічим голосом), що йде чомусь від голограми вельми витонченої дівчини у формі пілота: «Стрункооо! Капітан на містку!» Семмі піднімає праву передню лапу. Я цілком серйозно гаркаю: «Вільно!» Семмі опускає лапу. Голограма зникає.
Все-таки місток — особливе місце. Не знаю чому, але коли заходжу вранці в командну рубку, то щось стискається в грудях, якесь ледь відчутне хвилювання з’являється і знехотя зникає. Зникає після першого ж побіжного погляду. Таке відчуття, що душа й розум кожного разу чогось очікують. Чого? Повернення до улюбленого місця після смерті сну, чи це щось інше?
Зрештою такі миттєвості приємні. Можливо, в цьому сенс життя? В очікуванні? Коли-небудь розберусь. Можливо. Коли-небудь. Якщо зможу. Якщо захочу.
— Грейс, відправляємо маяк.
— Добре. Маяк у шлюзі.
За годину.
— Маяк у точці старту.
— Грейс, ще раз подивимося параметри точки виходу.
— Зворотний відлік з десяти.
Відраховано 10 секунд і маяк пішов. Усе. Перша половина дня промайнула, рівно десять годин. Старий маяк прокачаний, новий відправлений. До місця призначення йому йти чотири години.
Якась поточна робота, санблок і йдемо обідати в кают-компанію. Пообідали. До цього часу вже все готово до чергового переходу. Грейс повністю оглянула й перевірила катер. Чекаємо тільки попередню інформацію від нового маяка.
Інформація прийшла. Маяк сплив, як завжди, вдало. Гравітуючих мас і пилу поблизу немає. Всі параметри простору в нормі. Можна і нам переходити.
Мені подобається йти в рейд і подобається повертатися в світ, сповнений людьми. У просторі встигаєш засумувати за людьми, а вдома встигаєш скучити за Космосом. Єдине, що не подобається мені і не подобається нікому, так це час переходу катера з точки А в точку В. Не подобається мені, Грейс, Семмі і всім, хто це відчував.
Фізичного й фізіологічного впливу начебто й немає, але психологічний дискомфорт просто жахливий. Під час переходу катер перебуває поза метрикою, тобто поза Всесвітом. Відповідно для катера і всіх, хто в ньому, зникає зовнішній світ. Твоїм світом стає тільки те, що міститься всередині корпусу. Точніше, всередині безмежно тонкої непроникної оболонки, прилеглої до корпусу. Катер неможливо виявити, тому що зникає будь-яка взаємодія з простором. І якщо механіка виходу з розриву не спрацює, то ніхто ніколи тебе не знайде і не витягне.
Це відчуття живих істот. Але Грейс теж не любить переходу! Для неї оболонка розриву теж абсолютна межа, що перешкоджає будь-якій навігації. А Грейс любить завжди точно знати, що відбувається і де ми зараз.