Зазвичай робочий перехід займає до восьми годин. Спати в цей час мало кому вдавалося. Як правило, ексти займаються якоюсь другорядною роботою, читають або дивляться фільми. Спати заважає постійно зростаючий у катері фон усіх різновидів, тому що оболонка розриву є ідеальним дзеркалом, що відбиває назад усе: звуки, електромагнетизм, гравітацію.
Іноді таке може наввижатися... Але це вже легенди.
Нарешті ми спливаємо, тобто виходимо з розриву і повертаємося у Великий світ.
— Грейс, роздивись. Ми в зал.
Переходимо з Семмі в тренажерний зал і годину сумлінно вписуємось у Всесвіт. Потім довго миюся в душовій. До речі, практично у всіх після переходу залишається відчуття якогось бруду на тілі.
Після тренажеру й душу з’являється добрий апетит.
Вечеря в кают-компанії в товаристві Грейс і Семмі. Настрій піднесений. Ще б пак, фактично ми народилися заново.
Знову переходимо на місток, відкриваємо оглядові ілюмінатори і просто дивимося. Довго і мовчки.
Я просто розчиняюсь у цій прозорій пишноті, краєчком підсвідомості зауважую, що Андромеда начебто стала яскравішою і більшою, а Чумацький Шлях меншим і тихішим, і що скоро вони візуально зрівняються.
Семмі лежить поруч із моїм кріслом, ледве помітний у темній рубці, і теж по черзі дивиться на обидві спіралі. Мені здається іноді, що М31 викликає в нього безмежну тугу, а наша галактика — нестримне бажання повернутися. Можливо, я помиляюсь. Хто знає?
Ще кілька годин вільного часу, що вбивається на власний розсуд, і спати. За 14 годин буде новий день і все повториться знову. І так протягом усього рейду.
Частина друга
Повернення на Базу і адаптація. Займає ті ж 10-12 тижнів. Повернення з рейду відбувається аналогічно виходу в вихідну точку рейду. Спочатку анабіоз, поки Грейс виводить нас до Казки. Там ми реєструємо прибуття, відвідуємо знайомих і за день-два йдемо на Базу.
Перехід від Казки до системи Ключа займає ще три дні. Знову в анабіозі. Звичайні транспорти роблять такий рейс за два місяці, але без анабіозу для екіпажу і пасажирів.
На Ключі ми потрапляємо спочатку в карантин на станції біля зовнішньої планети. Перевірки, діагностика та інше медичне садо. Нарешті за десять діб нас відпускають, і ми перелітаємо на Сальвадор. Залишивши Грейс на геостаціонарній орбіті, опускаємося на якійсь вантажівці в реабілітаційну зону Головної Бази дивізіону екстів на планеті Сальвадор системи Ключа. Ми вдома.
Грейс зливає доставлену інформацію, повертає невикористані маяки і потрапляє в руки спецкоманди, яка довго й нудно тестує головний привід, замінює секретні блоки і, взагалі, поводиться трохи зарозуміло. Пихи відчутно поменшало, коли рік тому я спустив з пандуса їхнього сержанта за грубе ставлення до Грейс. Правда, і сам отримав за це суворе стягнення, з занесенням. Гаразд, одним більше, одним менше...
Семмі обов’язково зникає на пару тижнів, причому досі ніхто не може відстежити, як і куди.
Я ж знову потрапляю в лапи нав’язливої медицини і довгих півтора місяці відновлюю метаболізм, життєвий цикл і просто звикаю до людей та комфорту планетарної гравітації.
Потім Грейс нас забирає і ми йдемо на Атту.
Частина третя
Відпустка — це відпочинок і релаксація. Займає 5-7 тижнів.
Після рейдів ексти зазвичай розлітаються по рідних світах. Майже всі прив’язані до сім’ї та друзів, шанують традиції своїх корінних земних культур. Деякі полюбляють круїзи по інших, ще незнайомих світах. Життя коротке, а цікавого в Галактиці дуже багато.
За віком я, мабуть, найстарший з екстів. Мої однолітки вже відійшли від активної розвідки, але з дивізіону, як правило, не пішли. Хтось працює на Базі інструкторами, хтось займається технічними регламентами, хтось очолює напрямки, хтось в адміністрації. Багато хто працює в аналітичному дивізіоні Комітету Федерації. І тільки деякі повернулися в рідні світи, де живуть спокійно й непублічно. Як казали у давнину, біля тихої річки.
Свою відпустку я проводжу просто й невигадливо. Спочатку прилітаю в Токіни, де у нас невелика, але затишна квартира. Стараннями моєї дружини Лі вона виглядає, як оранжерея, де на кожному кроці стоять і висять різнокаліберні квіткові горщики, що постійно нагадують про час і склад чергового поливу. Простір, що лишається, заповнений малозрозумілими, проте дуже цінними для Лі предметами. Але, знаючи стежки, пройти можна. А бурчати це не моє, сам такий же. Загалом, Лі іронічно ставиться до мого способу життя і занять, я відповідаю приблизно тим же, так що жити можна.
По прильоту в першу чергу вручаю їй подарунок — кілограмову плитку контрабандного спейсерівского шоколаду «Old Roshen». Лі працює в досить відомій швейній фірмі і постійно воює зі своїми замовниками зі світу Нова Голландія, попросту — голландцями. Я мало розуміюсь на цих лекалах, фурнітурах, тканинах, але терпляче слухаю таке незлостиве бурчання. Дізнаюся останні столичні новини, з кимось зустрічаюся, до когось телефоную. Інколи ходжу до меморіалу Перших. Тиждень промайнув, пора на Атту.
Там у мене є будинок на вершині похилого пагорба, що спускається до річки. Контролює його дуже цікава кіберособистість Яна, яка наглядає за всім і керує десятками різноманітних машинок, що порпаються в будинку й назовні.
Напевно, не варто обтяжувати ці нотатки зайвими подробицями. Проте історія будинку вельми цікава, і я просто не можу не розповісти про неї. Треба сказати, що ідея будинку десь на природі з’явилася в мене майже випадково. Спосіб життя диктує людині дуже багато. Особисто в мене тривалі самотні рейди вимагають подальшого інтенсивного живого спілкування. Тому й живу зазвичай трохи на Базі, де набираюся потрібних і непотрібних вражень та інформації, а потім в Токінні. Про будинок на власному клаптику землі навіть не замислювався.
Потім відбуваються дві події. Нічого особливого, таке бувало безліч разів. Перша — звичайна розмова з матінкою. Вона досі займається домашніми заготовками, які вимагають, як відомо якісної сировини. А де її взяти? Насправді хороших овочів і фруктів вдосталь, коштують копійки, але у мами свій критерій: плоди інших світів і навіть інших континентів Атти не годяться. Тому головне джерело — ринок. А головний висновок: знайти потрібне все важче, народ жиріє і став зовсім ледачий. І хоч би хто з родичів узяв ліцензію і завів такий-сякий городик. А друга подія — барбекю у Рема. Це мій приятель, значно молодший і не пов’язаний з Дивізіоном. Природжений одинак, який працює за нестандартними замовленнями на будь-які електронні девайси. Живе з численною родиною на хуторі і вкрай рідко його залишає. Я люблю в нього бувати. До душі доброзичливість людей (Рема, Енн і чотирьох дочок) і безпосередність тварин, що живуть з ними. Не знаю, чи вплинула трава, гарний сонячний день, їжа, недоступне в містах гостре відчуття єдності світу, щось ще, але повертався я, точно знаючи, чого хочу.
Вибір і оформлення ділянки, дизайн, проект, матеріали, будівництво зараз згадую з посмішкою.
Перший рік навідувався нечасто, на кілька днів після кожного рейду. Дружині сподобалося, хоча цього не визнала:
— Задоволений? І навіщо? Я особисто колупатися тут не буду!
Привозив друзів і онуків. Приймав сусідів, вислуховував стримані похвали і ловив вивчаючі погляди: хто ти, новий сусіде?
Саме відчуття дому прийшло не відразу. Сьогодні ж я точно знаю, що у кожної людини в цьому Всесвіті має бути місце, куди тягне повертатися на рівні інстинкту. А ще краще, якщо тебе там чекають. А ось з цим якраз заковика. Всі дорогі мені люди живуть своїм життям у різних місцях, тому дім здебільшого був порожній. Іноді оживаючи, більшу частину часу спав, не заважаючи місцевій біосфері.
Так ось, про Яну. У неї цікава історія. Сорок років була аватарою екстівского катера й побувала в багатьох світах. Але катер потрапив у абсолютно безглузду аварію і ремонту не підлягав. Екст загинув і похований у Меморіалі. Всеохоплюючий Регламент Дивізіону забороняє в таких випадках переносити кіборга на новий катер. Машині надається вибір: вимкнення або вічна стоянка на базі аварійних машин, фактично на звалищі. Вибір вони роблять приблизно 50 на 50.