— Командоре, в групі біологів надзвичайна ситуація. Одна з жінок, Рада, принципово відмовляється лягати в анабіоз.
— Чим мотивує?
— Вона вагітна.
— Що?!
— Ми перевірили. Це правда, термін три місяці.
— І ви дізналися про це тільки зараз? Навіщо тоді кожен член екіпажу тягає на собі особистий комунікатор? Гаразд, не будемо шукати крайніх. Хто батько?
— Ймовірно пілот-розвідник Кай, катер КР5-291. Аватара Сью. Сильно постраждав при катастрофі. Лежить в морозильнику, але безнадійний. Крім того...
— Достатньо. Я сам з нею поговорю.
Улісс викликав порушницю.
— Радо, негайно зайдіть до мене.
— Вибачте, командоре, але я не прийду. Кажіть так.
Улісс оторопіло дивився на молоду дівчину і крізь власне роздратування зумів розгледіти спокій і рішучість.
— Чому, Радо?
— Ви змусите мене лягти в анабіоз.
— Всі мають лягти. Так вирішила команда. Що в цьому поганого?
І тут Рада із врівноваженої жінки миттєво перетворилася на розлючену фурію.
— Що поганого?! Ви капітан великої експедиції і не знаєте, що ніхто і ніколи не кидав в анабіоз вагітних?! Ніде, в жодному зі світів! Я особисто перевіряла за збереженими архівами! Невідомо, як вплине анабіоз на плід! І я не дам Вам вбити свою дитину! Кай загинув, і зараз ви хочете відібрати у мене останнє? Бо це все, що в мене є! Ні батьківщини, ні сім’ї, ні Кая! Тільки оця іскра в мені, і ви хочете її загасити? Не буде цього! Чуєте, не буде! Не дам! Ніколи!
Улісс теж закричав:
— А що чекає твою дитину, що за життя? Сама знаєш, скільки нам сидіти в цій бляшанці!
— Командоре!!! Я народжу і виховаю цю дитину! Коли їй буде років двадцять, можете вкладати мене хоч до кінця польоту, хоч до кінця світу! Але не раніше! І не намагайтеся застосувати силу! Зараз я в катері Кая. Він колись сказав Сью, щоб вона оберігала мене завжди і всюди. Так ось, я сказала їй, що якщо мене заберуть силою, то я помру. Висновки робіть самі!
Улісс замислився: катер автономний, бункерований паливом, їжею та водою на п’ятдесят років. Напевно, Сью вже поставила захист. Захищаючи Раду, вона рознесе півкрейсера. А це вже нікому не потрібно.
— Гаразд, дівчинко, заспокойся. Я маю зважити.
— Думайте, капітане! Від вас зараз залежить більше, ніж ви уявляєте! Думайте! Можливо, це остання дитина народу ханнів! Думайте!
Улісс вимкнув зв’язок. Встав і ошелешено ходив з кутка в куток, без думок і відчуттів.
Струснувся, дістав із шафки спирт і... залишив на місці. За давньою звичкою поставив собі витверезливе в скрутну хвилину запитання: де я і що, власне, відбувається. Потрібно перевірити катер Ради. Віддав розпорядження і за хвилину отримав здивовану відповідь вахти: КР5-291 відімкнувся від усіх бортових систем, окрім інтеркома, і встановив первинний захист. Як вона сказала? Остання дитина народу. Іскра. Іскра життя.
І нарешті Улісс зрозумів. Ця іскорка розвіяла темряву сьогодення, і перед капітаном постало сіре і безрадісне майбутнє. Кого привезе «Спіраль» додому? Натовп старців і вже безплідних жінок? Якщо ТАМ нічого не вціліло, то це кінець. Звичайно, не може безслідно зникнути цивілізація, що стоїть на півмільйоні світів, але все ж...
Що ж робити? Якщо залишитися тут і заснувати колонію, то додому не повернемося ніколи. Про це вже говорили на зборах, галактика Краса молода і жодних проявів розуму ми не знайшли. Значить, і технологічної бази для збереження наявного технічного рівня не знайдемо. Вкласти в анабіоз всіх жінок і сотню чоловіків, які відновлять населення? Невідомо, як вплине такий тривалий анабіоз на репродуктивну функцію. А решта п’ятсот що скажуть? Ні, ні, і ще раз ні.
Улісс згадав свої переконливі промови на зборах і відчув себе повним ідіотом. Якщо не прийде допомога ззовні, то прийнятий план повернення — це план смерті. Найімовірніше, ніхто не доживе до кінця рейсу. Мінімальна вахта — б ханнів. Всього нас шістсот, значить, сто команд. Отже, кожен повинен відпрацювати мінімум тисячу років. При тривалості життя виду 300-400 років. Все, кінець історії.
Але, з другого боку, поступитися одному, захочуть всі. І до чого це призведе? А до чого, командоре? Чи може бути гірше, ніж зараз? Тоді чому б і ні? Регламент суворий, та інспекторів нема.
Стоп, зупинив себе Улісс. Так можна далеко зайти. Зібрати штаб? Вислухати десяток протилежних думок? Рішення все одно за мною, і тягар вибору теж. А ціна питання непомірна. Що, Уліссе, нема рішення? Тоді займемося поточними справами. Пройдемося по відсіках і блоках крейсера, подивимося за консервацією. Сів у невеликий глайдер і помчав.
Робота на кораблі йшла важко і мляво. Екіпаж, за незначним винятком, морально розчавлений і, хоча з графіку не вибивається, робить все повільно, знехотя. Без найменшого вогника в очах. Воно й зрозуміло.
Капітан вдруге спробував на зуб думку що промайнула. Вогник в очах. Іскра. Іскра в мені. Іскра життя. Ось воно, рішення! Повернувся в рубку. Увімкнув інтерком.
— До уваги екіпажу! О 12.00 всі жінки повинні зібратися в Білій залі. Начальникам служб звільнити їх від усіх видів робіт.
Зібралися. Улісс спитав:
— Всі тут?
— Ні. Троє в каютах. Кажуть, що погано почуваються.
— А хто тут добре почувається? Доставити як завгодно, мають бути всі.
Жінки перезирнулися — командир нечасто бував різким. Трійця з’явилася швидко. Своїм ходом.
— Добре, дівчата. Я зібрав вас і вимкнув інтерком. У крейсері нас не бачать і не чують.
— Навіщо все це?
— А тому, що ретельно розроблений і прийнятий загальними зборами екіпажу план повернення додому дав тріщину.
Аудиторія мовчала. Тріщиною більше, тріщиною менше — яка, зрештою, різниця? Улісс зачекав хвильку, але всі мовчали.
— Тут відсутня біолог Рада. Вона вагітна. Термін три місяці.
Все одно тиша. Улісс заплющив очі. «Що ж, я зробив усе, що міг. І на що тільки сподівався?»
Аж раптом усі підхопилися зі своїх місць і оточили капітана. У неймовірному галасі, що зчинив натовп збуджених жінок, Улісс вловив, що запитують одне:
— А хто буде — хлопчик чи дівчинка?
Улісс не стримався і заіржав, мов дракон-пересмішник:
— Ну ви й дурепи, вибачте! Це все, що вас цікавить?
— Але це ж найголовніше! Як ви цього не розумієте!
— Дівчата, я поки не знаю. Рада зачинилась в катері Кая і не виходить. У мене з нею розмова не вийшла, так що питайте самі. А я повернуся хвилин за двадцять.
Улісс вийшов, взяв склянку гарячого напою і пару бутербродів. Коли повернувся в Білий зал, його м’яко випровадили з проханням повернутися години через чотири. Йдучи, злегка ошелешений капітан помітив, що до Білої зали пливе об’ємний кухонний контейнер. Теж зголодніли, одначе! Гарна ознака.
Капітан знову сів у глайдер і продовжив свою інспекцію. Факт чисто жіночих зборів заінтригував екіпаж, раніше такого не було. Ніхто нічого не розумів, але питати у капітана не наважувалися.
Нарешті виник виклик. Говорила Рут, планетолог і найстарша серед жінок. Вдома вона залишила чоловіка, трьох дітей і стільки ж онуків. Ймовірно, це була її остання експедиція — час на спокійну роботу. Не любить форму і уникає її за будь-якої нагоди. Віку не соромиться, невисока, струнка, але аж ніяк не тендітна. Не красуня, але безумовно приваблива.
— Сер, на сьогодні ми закінчили.
— На сьогодні?! Що, передбачається продовження?
— Вибачте, сер, буде обов’язково. Ми виробили певну позицію і беремо тайм-аут на добу. Кожна з нас має осмислити ситуацію загальну і особисту. А зараз ми розійдемося по робочих місцях.
— Що з Радою?
— Поки залишається в катері.
— Рут, це не зруйнує порядок на кораблі? Я не допущу анархії.
— Сер, ви самі нас зібрали. Непокори або бунту не відбувається. Так що не поспішайте з висновками, капітане.
Вона має рацію, хай йому грець. Гаразд, хай думають.
Жінки розійшлися по крейсеру і чесно відпрацювали свої вахти. Від них віяло якоюсь похмурою агресивною піднесеністю, що різко контрастувала з апатією чоловіків. Невідомо, що відбувалося в екіпажі, але, мабуть, жодна з них не бовкнула зайвого про події в Білій залі.