— Слухаюсь… — відмовляє переляканий його голосом хлопець.
— То-то!.. Всегда должно слушаться, потому отец обикновенно єсть родитель! — промовля член, удаючись уже до всіх школярів, а ті зо страхом дивились на все, що робилося у їх перед очима.
— Тепер по арихметикє! От я вже сам єго спрошу, — промовив член.
Тут уже було його широке поле до діяльності, і він, розгорнувши свого завдачника і нашукавши по прикметах завдачу почав нею мучити хлопця. На щастя хлопець знав.
— Тепер по-руському!
— Читай! — промовив учитель, показуючи хлопцеві в книжку.
— «Мартышка в старости слаба глазами стала, а у людей она слыхала, что это зло еще не так большой руки, лишь стоит завести очки»… і т. і.
— Розкажи!
Хлопець ламаною великоруською мовою переказує прочитане, всячину плутаючи:
—…вона слихала, шо у людей больші руки і очки… стоїть та й крутить хвостом…
— Да, очки надела, — додає член. — Хорошо! Будеть! — промовив він і, нахилившись над реєстром, хотів 'писати «балли».
— Может бить, пісать єщо? — спитавсь учитель.
— Мм… — муркнув член, погадавши, мабуть, про недосяжні правила правопису. — Нехай пишеть!..
Вчитель почав читати якийсь уривок з книги, а школяр писав на класовій таблиці. Потім почали виправляти помилки. Член якось підсунув до себе книжку і, звіряючи з нею написане, знайшов дві помилки. Зоставалось їх ще з п'ятеро, але член сказав, що все останнє так, і хлопця пущено.
Саме таким робом узялися й до другого школяра. Тільки, як дійшли до арифметики, бідолашний ніяк не міг рішити завдачу — даремно направляв його вчитель, даремно підганяв член. Нарешті, член не вдержавсь:
— Шо ето? — зненацька крикнув він. — Арифметики не знають, щитать не умєють! Ви учитель, ви нічего не делали! Я в училищний совет на вас подам рапорт!
Бідолашний учитель тільки крутивсь на одному місці. Школярі сиділи білі, як крейда.
Зненацька озвалося хлипання, спершу тихше, а далі все голосніше й голосніше, і перейшло, нарешті, у голосні заводи плачу. Плакав саме той маленький хлопчик, що ще заздалегідь хотів утікати від «пана».
— У! Я не хочу тут!.. Я не хочу! Я додому піду! — ридаючи казав він.
Почувши це, член зупинився. Вчитель побіг до хлопця. Але він не зважав на вмовлення і не покидав ридати і намагатися додому. Довелось пустити його з школи.
Бачачи, що вже переборщив, член притих. Екзамен останніх шістьох хлопців, що здавали на «свідоцтва», відбувся тихо, надто, що всі вони «арихметику» знали, і пан член не мав рації сердитися.
Нарешті скінчили. Пан член устав.
— А тєх не будем екзаменовать? — спитавсь учитель, показуючи на школярів першого та другого року.
— Ннєт… Та они умєють читать?.. — казав утомлений член, поглядаючи на годинника: було вже шість годин. — Хлопці, читать умєєтє? — запитався він у школярів.
— Умієм… — несміливо відмовили деякі.
— А щитать? Ну: дважди сєм?
— Чотирнадцять! — гукнули всі відразу.
— А 25 без 7?
— Вісімнадцять.
— Ну… — промовив член, вагаючись.
— Може, закусить би… — обізвавсь батюшка.
— Обикновенно… не мішало б… Ну, дєті, — знов озвався він до школярів, а ті чогось повставали, — значить, ви тепер получите свідєтельство — коториє екзамен здали, а коториє нет, то, обикновенно, учітеся, потому шо наука… то-єсть… потому, шо без єї человек тьомний… А арихметику, особливо арихметику, шоб знали. Потому, обикновенно, арихметика — то велика наука!.. — і показуючи великість «арихметики» яко науки, пан член підняв угору проти лоба пальця і погрожаючи, штрикнув їм у повітря.
Далі течія членового красномовства всохла, і він став, не знаючи, що казати… Школярі, батюшка, вчитель і собі стояли, не знаючи, що їм робити.
— Так от шо… теє… — почав знову член, згадавши, як він колись був укупі з інспектором на екзамені і як саме той закінчив його, — школа у вас хорошая, і я так доложу у совет. I арихметику знають, — один не знаєть, ну, та то вже нічево… — І член так само, як і інспектор, подав руку вчителеві та батюшці.
— Так їх распустіть? — спитав учитель.
— Еге, да…
— Читайте молитву! — промовив учитель.
Хлопці, тупочучи ногами, повернулись до ікони. Прочитали молитву.
— Ну, тепер теє… домой ідіть! — почав член. — А ми до вас, батюшка. Обикновенно треба закусить. Може б того… й водочка?..
— А всенепримінно!.. Як же!.. Пожалуйте!..
— Так, так… От ми там і протокол екзаменськой подпишем…