— Так, Френку?
— Я не мав достатньої кількості зразків для абсолютної впевненості, як ти розумієш, але й цього було достатньо, щоб зробити доволі точні висновки, принаймні скільки це можливо з такими речами. Ну, я б сказав, що в будь-якому разі обидва голоси на плівках належать, найпевніше, двом різним особистостям.
— Найпевніше?
— Ну, я б не наполягав на цьому під присягою в суді, адже відмінності доволі мінімальні.
— Мінімальні… — повторив тупо Каррас. «Ось так і закінчується гра». — А що з тією абракадаброю? — поцікавився він. — Чи це якась мова?
Френк захихотів.
— Що такого смішного? — похмуро спитав єзуїт.
— Чи це був якийсь підступний психологічний тест, отче?
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, мені здається, ти щось там наплутав із плівками абощо. Там…
— Френку, це мова чи ні? — не дав йому договорити Каррас.
— О, я б сказав, що це, звичайно, мова.
Каррас ошелешено закляк.
— Ти що, жартуєш?
— Ні, анітрохи.
— І яка це мова?
— Англійська.
Якусь мить Каррас тупо дивився перед собою, а коли заговорив, у його голосі звучали металеві нотки.
— Френку, мені здається, у нас дуже поганий зв’язок. Може, ти поясниш мені свій жарт?
— Маєш поблизу магнітофон?
Він стояв поруч на столі.
— Так, маю.
— Там є перемикач на «зворотне відтворення»?
— Для чого це?
— Там є такий перемикач?
— Секундочку. — Каррас роздратовано відклав слухавку й зняв кришку магнітофона, щоб перевірити. — Так, є. Френку, що все це означає?
— Встав плівку в магнітофон і прокрути задом наперед.
— Що?
— У тебе завелися гремліни, — добродушно захихотів Френк. — Слухай-но, прокрути плівку, і поговоримо завтра. Добраніч, отче.
— На добраніч, Френку.
— Гарного настрою.
— Ага, якраз.
Каррас повісив слухавку. Мав спантеличений вигляд. Знайшов плівку з нісенітним белькотінням і вставив її в магнітофон. Спочатку прокрутив її нормально, киваючи головою. Жодної помилки. Суцільна абракадабра.
Прослухав її до кінця, а туді пустив у зворотному відтворенні. Почув свій голос задом наперед. А тоді Реґанин демонічний голос: «Марін марін каррас дай нам бути дай нам…»
Англійська мова! Безглузда! Але англійська!
«Як вона на таке спромоглася?» — не міг збагнути Каррас.
Він переслухав плівку до кінця, тоді перемотав і пустив знову. Тоді ще раз. І тут усвідомив, що порядок слів також був зворотний. Він зупинив плівку, перемотав її, а тоді сів за стіл з олівцем і блокнотом і почав прокручувати плівку від самого початку, ретельно транскрибуючи слова, що тривало досить довго з постійними зупинками магнітофона й відмотуванням плівки. Коли ж він нарешті закінчив цю роботу, записав транскрипції слів на іншому аркуші паперу у зворотному порядку. Тоді нахилився й перечитав записане:
…небезпека. Ще ні. [нерозбірливо] помре. Мало часу. Тепер [нерозбірливо]. Нехай вона помре. Ні, ні, солодко! У тілі солодко! Я відчуваю! Тут [нерозбірливо]. Краще [нерозбірливо], ніж пустота. Я боюся священика. Дай нам часу. Боюся священика! Він [нерозбірливо]. Ні, не цей, а [нерозбірливо] той, хто [нерозбірливо]. Він хворий. Ах, кров, відчуй кров, як вона [співає?].
Каррас запитав на плівці: «Хто ти?» — почувши у відповідь:
Я є ніхто. Я є ніхто.
Тоді Каррас запитав: «Це твоє ім’я?». Почув у відповідь:
Я не маю імені. Я є ніхто. Багато. Дай нам бути. Дай нам грітися в тілі. Не [нерозбірливо] з тіла в пустоту, у [нерозбірливо]. Залиши нас. Залиши нас. Дай нам бути. Каррас. Меррін. Меррін.
Знову й знову перечитував Каррас транскрипцію, стурбований її змістом і відчуттям, що з ним розмовляла більш ніж одна особа, аж поки врешті-решт від постійного повторення слова почали втрачати сенс, і він відклав транскрипцію, розтираючи руками чоло, очі й навіть думки. Зовсім не чужа мова. А вміння писати задом наперед було далеко не паранормальне чи навіть незвичне явище. Але розмовляти задом наперед, пристосовуючи й змінюючи фонетику так, щоб у зворотному порядку слова й фрази звучали цілком зрозуміло, — хіба така здатність не була недоступна навіть гіперстимульованому інтелектові, прискореній підсвідомості, на яку покликався Юнґ? Ні, ще щось… щось крутиться в його пам’яті. Тут він згадав. Пішов до поличок по книжку Юнґа «Психологія та патологія так званих окультних феноменів». Щось подібне він там бачив, згадував він, швидко гортаючи сторінки. Що це було?
І він знайшов опис експерименту з автоматичним письмом, під час якого підсвідомість суб’єкта була, як виглядає, здатна відповідати на його запитання анаграмами. Анаграмами!