— О, Нью-Йорк! Це пов’язано з моїм проханням про нове призначення?
— Нове призначення? Ні, я нічого про це не знаю. Ідеться про особисту справу, — пояснив священик.
Каррас похилив плечі, втрачаючи надію.
— Ну, то гаразд, — значно понуріше мовив він. Тоді підвівся, рушив до дерев’яного стільця за письмовим столом, сів на нього й почав прискіпливо оглядати Люку. Зблизька Каррас міг бачити, що чорне вбрання священика було зім’яте, мішкувате й поношене. Плечі лисніли від лупи. Гість видобув із пачки сигарету й припалив її тремтливим вогником запальнички «Зіппо», що її він витяг із кишені цілком непомітно, наче фокусник, а тоді замислено випустив у повітря струмінь синювато-сірого диму, дивлячись на нього з явним задоволенням.
— Ах, що може краще за «Ґолуаз» заспокоювати нерви! — неквапливо вимовив він.
— А ви, Еде, нервуєтеся?
— Трошечки.
— Ну то гаразд, берімося до справи. Викладайте все, Еде. Чим я можу допомогти?
Люка стурбовано подивився на Карраса.
— Ви цілком виснажені, — сказав він. — Нам буде ліпше, мабуть, зустрітися завтра. Що ви на це? — а тоді швидко додав: — Так! Так, безперечно, завтра! Можете мені подати їх, будь ласка?
Він показав рукою на милиці.
— Ні-ні-ні! — заперечив Каррас. — Зі мною все гаразд, Еде! Усе гаразд!
Стиснувши руки між колінами й трохи нахилившись, Каррас пильно придивився до обличчя священика й сказав: — Зволікаючи, насправді ми чинимо опір.
Люка вигнув брову, а в його очах зблиснув натяк на розгубленість чи здивування.
— О, справді?
— Саме так.
Каррас придивився до ніг Люки.
— Це вас пригнічує? — запитав він.
— Що саме? А, мої ноги! Ну, мабуть, інколи.
— Це вроджене?
— Ні. Ні, результат падіння.
Якусь мить Каррас вивчав обличчя гостя. Ця ледь помітна, загадкова посмішка. Чи він колись її вже бачив?
— Як це прикро, — спочутливо пробурмотів Каррас.
— Ну, але такий уже нам дістався світ, хіба не так? — відреагував Люка, з кутика рота якого ще й далі звисала сигаретка «Ґолуаз». Він узяв її двома пальцями й прорік, випускаючи струмінь диму: — Що тут поробиш.
— Ну, гаразд, Еде, ближче до справи. Гаразд? Ви ж не їхали сюди із самого Нью-Йорка, щоб грати зі мною в пінг-понг, тому викладайте, що там у вас є. Розкажіть мені все. Гаразд? Нічого не приховуйте.
Люка лагідно похитав головою й подивився вбік.
— Ну, але це довга історія, — почав був він, але тоді мусив затулити долонею рота, коли на нього напав новий напад кашлю.
— Дати щось випити? — запитав Каррас.
Священик похитав головою, очі його сльозилися.
— Ні, ні, усе добре, — сказав він задихано. — Справді! — Спазм потроху минав. Він опустив голову й струсив із куртки сигаретний попіл. — Паршива звичка! — поскаржився він, а Каррас помітив на його чорній священицькій сорочці під курткою пляму від некруто звареного яйця.
— Гаразд, то в чому проблема? — запитав Каррас.
Люка звів на нього очі й зронив:
— У вас.
Каррас закліпав очима й перепитав:
— У мені?
— Так, Деміене, у вас. Том страшенно цим стурбований.
Каррас пильно дивився на Люку, починаючи щось усвідомлювати, адже очі й голос гостя були сповнені глибокого спочуття.
— Еде, а що ви робите у Фордгемі? — запитав Каррас.
— Даю консультації, — відповів священик.
— Консультації?
— Так, Деміене. Я психіатр.
Не відводячи очей, Каррас тупо повторив услід за ним:
— Психіатр.
Люка відвернув погляд.
— Ну, з чого ж мені почати? — неохоче промовив він. — Навіть не знаю. Делікатна справа. Дуже делікатна. Ну, добре, побачимо, що з цього вийде, — сказав він м’яко, нахиляючись і гасячи в попільничці «Ґолуаз». — Але, з другого боку, ви ж профі, — додав він, підводячи голову, — тож інколи найкраще говорити все відверто. — Священик знову закашлявся, прикриваючи кулаком рота. — От чорт! Вибачте мені! Справді! — Кашель припинився, і Люка серйозно подивився на Карраса. — Слухайте, це все через ту божевільну ситуацію з вами й родиною Макніл.
Каррас не міг стримати здивування.
— Макніл? — перепитав він. — Слухайте, звідки вам це відомо? Том ніколи в житті про це б не розповів. Ні, у жодному разі. Бо це ж могло б зашкодити родині.
— Є інші джерела.
— Які це джерела? Хто це? Або що?
— Хіба це має значення? — запитав священик. — Ні, зовсім ні. Мають значення тільки ваше здоров’я та емоційна стабільність, які опинилися під загрозою, а ця історія з родиною Макніл лише погіршує ситуацію, тому керівництво наказує вам усе це облишити. Облишити заради вашого ж добра, Каррасе, а також заради добра цілого ордену! — Священик так насупив свої кошлаті брови, що вони майже зійшлися докупи, а його очі й вираз обличчя набули загрозливого вигляду. — Облиште цю справу! — застеріг він, — поки це не призвело до серйозної біди, поки справи не стали значно гірші, набагато гірші! Нам не потрібні нові осквернення, Деміене, ви з цим погоджуєтеся?