— Ось воно, з’являється! — різко прошепотіла Шерон.
Зненацька шкіра на руках Карраса взялася сиротами, але не від крижаного холоду, що панував у кімнаті, а від того, що він побачив на грудях Реґани — від виразних слів, що проступили чіткими, мов барельєф, криваво-червоними літерами на шкірі. Від двох слів:
рятуйте мене
Вирячивши очі, Шерон прикипіла поглядом до цих слів, а її віддих був крижаний, коли вона прошепотіла:
— Це її почерк, отче.
О дев’ятій годині ранку отець Деміен Каррас прийшов до ректора Джорджтаунського університету й попросив дозволу провести ритуал екзорцизму. Він дістав такий дозвіл і негайно по тому подався до єпископа єпархії, що уважно й серйозно вислухав його.
— Ви певні, що це справжня одержимість? — запитав наприкінці єпископ.
— Ну, я дійшов доволі переконливого висновку, що все відповідає умовам, викладеним у «Ритуалі», — ухильно відповів Каррас. Він досі не міг наважитися повірити в це. Не розум, а серце штовхало його на цей крок: жаль і надія на можливість лікування шляхом навіювання.
— Ви самі хочете виконати ритуал?
Каррас відчув піднесення. Він ніби побачив, як прочинилися двері, за якими він зможе позбутися нестерпного тягаря турбот і присмеркових зустрічей із примарою власної віри.
— Так, Ваше Преосвященство, — відповів він.
— Як у вас зі здоров’ям?
— Усе гаразд, Ваше Преосвященство.
— Чи вам раніше траплялося займатися подібними речами?
— Ні. Не траплялося.
— Що ж, побачимо. Було б, можливо, краще мати досвідчену людину. Їх, звичайно, не так тепер і багато, але, може, хто-небудь повернувся із закордонної місії. Я довідаюся про це. І як тільки дізнаюся, я вам зателефоную.
Коли Каррас пішов, єпископ зателефонував ректорові Джорджтаунського університету, і вони вже вдруге того дня поговорили про Карраса.
— Що ж, він знає ситуацію, — сказав ректор у певний момент розмови. — Я не думаю, що його участь у ритуалі в ролі асистента становитиме якусь небезпеку. Усе одно там має бути присутній психіатр.
— А щодо самого екзорциста? Хто міг би підійти? Я не в курсі цих справ.
— Ну є, скажімо, Ланкестер Меррін.
— Меррін? Я думав, що він в Іраку. Здається, я читав, що він займається розкопками Ніневії.
— Так, в околицях Мосула. Усе правильно. Але розкопки закінчилися, і він повернувся вже три-чотири місяці тому, Майку. Він тепер у Вудстоку.
— Викладає?
— Ні, працює над новою книжкою.
— Допомагай нам, Господи! Але чи він не застарий для цього? Як у нього зі здоров’ям?
— Ну, мабуть, незле, а то б не гасав світом, розкопуючи могили, як ти гадаєш?
— Так, у цьому щось є.
— Крім того, він має досвід, Майку.
— Я цього не знав.
— Ну, принаймні так кажуть.
— А коли це було? Я маю на увазі досвід?
— О, я думаю, років десять-двадцять тому, десь в Африці. Сам екзорцизм тривав, здається, кілька місяців. Я чув, що він тоді ледве сам залишився живий.
— Ну, тоді сумнівно, що він захоче ще раз це повторити.
— Ми тут робимо те, що нам звеліли, Майку. Усі бунтарі перебувають там, з мирянами.
— Дякую, що нагадав.
— Ну, то що ти думаєш?
— Слухай, це вже я залишаю на розсуд тобі й керівництву.
Рано ввечері того ж дня юний схоласт, що готувався стати священиком, прямував територією Вудстоцької семінарії в штаті Меріленд. Він розшукував худорлявого й сивочолого старого єзуїта. Знайшов його на стежці в гайочку, де той прогулювався на самоті. Вручив йому телеграму. Старий священик спокійно подякував йому, а тоді продовжив свої роздуми й свою прогулянку на лоні природи, яку він так любив. Час від часу він зупинявся, щоб послухати спів вільшанки, подивитися на барвистого метелика, що сів на гілочку. Телеграму він не розгортав і не читав. Він знав, що там написано. Прочитав її ще в куряві храмів Ніневії. Був до цього готовий.
Він продовжив ритуал прощання.
Частина четверта. «І нехай моє волання дійде до Тебе…»
Хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!
Розділ перший
Кіндермен замислено схилився над столом у тремтливій пітьмі свого кабінету. Трішки підлаштував промінь настільної лампи. Перед ним лежали записи, стенограми, свідчення, теки з документами, звіти криміналістів, зроблені від руки нотатки. Розмірковуючи, він акуратно розклав усе це перед собою своєрідним колажем у формі троянди, немовби заперечуючи тим самим потворний висновок, до якого підводили його ці матеріали і який він відмовлявся сприйняти.