І знову його розбудив телефон. Кріс повідомляла, що в Реґани раптом розпочався напад шаленства. Прибігши до їхнього будинку, перевірив у Реґани пульс. Був пришвидшений. Він дав їй лібріум, тоді ще одну дозу. І ще одну. Нарешті повернувся до кухні, де вмостився за столиком для сніданків разом із Кріс. Вона читала одну з книжок Мерріна, що їх замовила поштою.
— Мені це важко збагнути, — сказала тихенько Каррасові, проте було видно, яка вона зворушена. — Там є такі прекрасні місця… просто чудесні. — Вона погортала кілька сторінок назад до зазначеного розділу, а тоді підсунула книжку Каррасові.
— Ось тут, подивіться. Ви це читали?
— Я не знаю. Зараз подивлюся.
Каррас узяв книжку й почав читати:
Нам усім знайомі порядок, сталість, постійне оновлення матеріального світу, що нас оточує. Хоч які крихкі й ефемерні його частинки, хоч які непостійні й мінливі його компоненти, він сам залишається незмінним, пов’язаним в одне ціле законом сталості, тож вічно помираючи, він вічно відроджується знову. Розпад породжує свіжі форми буття, а смерть стає матір’ю тисяч нових існувань. Кожна година, що минає, — свідчення швидкоплинності й одночасно надійності й міцності цієї цілості. Це ніби відображення на воді, що залишається незмінним, хоча вода постійно тече. Сонце сідає, щоб піднятися знову. День щезає в пітьмі ночі, щоб народитися знову таким юним, немовби він ніколи й не згасав. Весна змінюється літом, а тоді осінню й зимою, щоб, повернувшись урешті-решт, ще впевненіше запанувати над могилою, до якої вона так рішуче квапилася з першої ж години свого життя. Ми оплакуємо травневий цвіт, бо він зів’яне, але ми знаємо, що одного дня травень візьме реванш у листопада завдяки обертанню того величного кола, що ніколи не зупиняється й вчить нас бути тверезими, коли нас п’янить надія, а в безодні нашого спустошення ніколи не впадати у відчай.
— Так, це прекрасно, — тихо погодився Каррас, наливаючи собі чашку кави, а згори доносилося дедалі гучніше лютування демона:
— Вилупок… байстрюк… благочестивий лицемір!
— Вона любила класти мені на тарілку троянду… зранку, перед тим як я йшла на роботу, — неголосно мовила Кріс.
Каррас здивовано глянув на неї, і Кріс уточнила:
— Реґана.
Вона опустила очі.
— Так, дійсно. Я й забула.
— Забули що?
— Забула, що ви ж її ніколи не бачили.
Вона висякалась і витерла очі.
— Хочете трохи бренді до кави?
— Ні, дякую.
— Кава якась без смаку, — прошепотіла тремтячим голосом Кріс. — Мабуть, додам собі бренді. Перепрошую. — Вона підвелася й вийшла з кухні.
Каррас залишився сам, попиваючи неквапом каву. Відчував тепло светра під сутаною й ніяковість від того, що не зміг заспокоїти Кріс. Тоді пригадалися сумні спогади з дитинства, спогади про Реджі, його собаку-дворняжку, що лежав худющий, як скелет, заціпеніло в коробці в їхній занедбаній квартирі. Реджі тремтів у лихоманці й блював, а Каррас намагався вкрити його рушниками, напоїти теплим молоком, аж поки до них зайшов сусід, подивився на Реджі й сказав, хитаючи головою: «У вашого собаки чумка. Йому терміново потрібні уколи». Тоді одного дня кінець школи… усі виходять на вулицю… парами завертають за ріг… його зустрічає мати… несподівано… сумна… кладе йому в руку лискучу монетку в п’ятдесят центів… радість… стільки грошей!.. тоді її голос, тихий і лагідний: «Реджі помер…»
Він подивився на огорнену парою чорну гіркоту в чашці й відчув, що його руки не здатні ані втішити, ані зцілити.
— …побожний байстрюк!
Демон. Усе ще лютував.
«Вашому собаці терміново потрібні уколи».
Каррас миттєво підвівся й рушив до Реґаниної спальні, де тримав її, поки Шерон робила чергову ін’єкцію лібріуму, довівши загальну дозу до п’ятисот міліграмів. Шерон витирала тампоном місце уколу, готуючись заліпити його пластирем «Бенд-Ейд», а Каррас збентежено дивився на Реґану, бо безтямні непристойності, що зривалися з її вуст, не були, здається, націлені на будь-кого з присутніх у кімнаті, а скорше на когось невидимого… або відсутнього.
Він струсив головою.
— Зараз прийду, — сказав він Шерон.
Його непокоїла Кріс, тож спустився до кухні, де вона сиділа самотньо за столом, наливаючи собі бренді до кави.
— Ви справді не хочете трошечки, отче? — запитала вона в нього.
Похитавши головою, він підійшов до столу й втомлено сів, затуливши лице руками. Він чув, як клацала об порцеляну ложечка, розмішуючи каву.