— Чи ви розмовляли з її батьком? — поцікавився він.
— Так, він дзвонив, — відповіла Кріс. — Хотів поговорити з Реґ.
— І що ви йому сказали?
— Що вона пішла в гості.
Тиша. Каррас більше не чув клацань. Звів очі й побачив, що Кріс дивиться в стелю. А тоді й він це зауважив: непристойні вигуки припинилися.
— Мабуть, почав діяти лібріум, — полегшено зітхнув він.
Дзвінок у двері. Каррас глянув на двері, а тоді на Кріс, що дивилася на нього з німим запитанням в очах, боязко вигнувши брови. Кіндермен?
Минали секунди, а вони сиділи й прислухалися. Ніхто не поспішав відчиняти двері. Віллі вже відпочивала в себе в кімнаті, а Шерон і Карл були й досі нагорі. Кріс раптово звелася на ноги, пішла в передпокій і там, ставши навколішки на дивані, відслонила штору й крадькома визирнула у вікно, щоб побачити, хто дзвонить. Ні, це не Кіндермен. Дякувати Богу! То був високий літній чоловік у потертому чорному дощовику й чорному фетровому капелюсі. Він стояв під дощем, терпляче схиливши голову й тримаючи в руці чорну валізку. На мить у сяйві вуличного ліхтаря зблиснула срібна пряжка, коли він зручніше поправив у руці валізку. Що це таке діється?
Ще один дзвінок.
Кріс спантеличено встала з дивана й пішла до вхідних дверей. Легенько їх прочинивши, вона визирнула в пітьму, мружачи очі від дрібнесенької мжички. Краї капелюха затуляли обличчя чоловіка.
— Так, вітаю, чим можу допомогти?
— Місіс Макніл? — долинув голос із тіні, м’який, вишуканий і дуже соковитий.
Незнайомець почав знімати капелюха, а Кріс кивнула головою й враз уже бачила перед собою дивовижні очі: вони світилися інтелектом, добротою й розумінням, з них лився спокій, заповнюючи її єство, повноводною й цілющою рікою, джерело якої було водночас і в ньому, і поза ним, а течія була розмірена, проте нестримна й нескінченна.
— Я отець Ланкестер Меррін, — представився він.
Якусь мить Кріс мовчки дивилася на худе, аскетичне обличчя, на різьблені й немовби виполіровані мильним каменем вилиці; потім швидко розчинила двері навстіж.
— О Господи, прошу заходити! Прошу! Боже, я… Чесно! Я не знаю, де…
Він увійшов, і вона зачинила за ним двері.
— Тобто я ж вас чекала тільки завтра! — виправдовувалася Кріс.
— Так, я знаю, — почула вона його голос.
Повернувшись, вона побачила, що він стояв, нахиливши вбік голову й дивлячись угору, наче до чогось дослухався… ні, скоріше відчував, подумала Кріс, чиюсь незриму присутність, якусь далеку вібрацію, уже добре знайому йому. Вона збентежено стежила за ним. Їй здалося, що його шкіра обвітрена чужими вітрами, сонцем, яке сяяло вдалині від її часу та простору.
Що він робить?
— Можу я взяти вашу валізку, отче?
— Усе гаразд, — м’яко озвався він. Ще й далі ніби щось відчував. Щось зондував. — Вона вже ніби продовження моєї руки, старезна… і дуже пошарпана. — Він подивився на Кріс із теплою втомленою усмішкою в очах. — Я звик до її ваги. Чи тут отець Каррас?
— Так, тут. Він у кухні. А чи ви вже вечеряли, отче?
Меррін не відповів. Натомість звів очі догори, почувши, як там відчиняються двері.
— Так, я перекусив у поїзді.
— І ви певні, що не хочете ще попоїсти?
Жодної відповіді. Було чутно, як нагорі зачинилися двері. Меррін знову м’яко подивився на Кріс.
— Ні, дякую, — сказав він. — Ви дуже люб’язні.
Ще й далі розгублена, Кріс пролепетала:
— Боже мій, такий дощ. Якби я знала, що ви прибуваєте, я б зустріла вас на вокзалі.
— Усе гаразд.
— Ви довго чекали таксі?
— Пару хвилин.
— Я візьму, отче!
Карл. Він швидко збіг сходами, вихопив із рук священика валізку й поніс її далі коридором.
— Ми приготували для вас ліжко в кабінеті, отче. — Кріс заметушилася. — Воно дуже зручне, і вам там ніхто не заважатиме. Я покажу вам, де воно. — Вона ступила пару кроків, а тоді зупинилася. — Чи ви хотіли б спочатку привітатися з отцем Каррасом?
— Спершу я хотів би подивитися на вашу дочку.
— Тобто прямо зараз, отче? — засумнівалася Кріс.
Меррін знову подивився на стелю, пильно й якось відчужено.
— Так, зараз, — озвався він. — Гадаю, що зараз.
— Але я певна, що вона спить.
— Думаю, що ні.
— Ну, якщо…
Зненацька Кріс здригнулася, зачувши нагорі голос демона. Гулкий і водночас приглушений, хрипливий, мов якесь передчасне поховання, він заревів:
— Мер-р-рі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ін! — Потім розлігся глухий потужний удар, немовби хтось щосили гупнув об стіну спальні довбнею.