— Боже всемогутній! — видихнула Кріс, притиснувши поблідлу руку до грудей. Вона приголомшено глянула на Мерріна. Священик не рухався. Він і далі дивився вгору, напружено, але спокійно, і в його очах не було й тіні подиву. Скорше, подумала Кріс, це було схоже на впізнавання.
Ще один удар струснув стіни.
— Мер-р-рі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ін!
Єзуїт повільно рушив із місця, не зважаючи ні на Кріс, яка зачудовано розтулила рота, ні на Карла, що занепокоєно вислизнув із кабінету, ні на Карраса, що ошелешено став у дверях кухні, тоді як страхітливе гупання й ревіння не втихали. Меррін спокійно піднімався сходами, тримаючись тонкою, мов алебастровою, рукою за бильце.
Каррас підійшов до Кріс, і вони разом стежили, як Меррін увійшов до Реґаниної спальні й причинив за собою двері. На якийсь час запала тиша. Тоді раптом демон злісно зареготав, і Меррін швидко вийшов із кімнати, зачинив двері й хутко рушив коридором. За його спиною знову прочинилися двері до спальні, з яких вистромила голову Шерон, з дивним виразом обличчя дивлячись йому вслід.
Меррін стрімко спустився сходами й простягнув руку Каррасові, що чекав унизу.
— Отче Каррас!
— Вітаю вас, отче.
Меррін стиснув у руках долоню Карраса, серйозно й стурбовано вдивляючись у його обличчя. Тим часом регіт нагорі змінився лиховісною лайкою на адресу Мерріна.
— У вас дуже стомлений вигляд, — сказав Меррін. — Ви стомилися?
— Ні.
— Добре. Маєте із собою дощовик?
— Ні, не маю.
— Ну, то візьміть мій, — сказав сивочолий єзуїт, розстібаючи вологий від дощу плащ. — Я хотів би, щоб ви пішли в гуртожиток, Деміене, і принесли сутану для мене, два стихарі, пурпурову єпітрахиль, трохи святої води й два примірники «Римського ритуалу», великі. — Він подав дощовика спантеличеному Каррасові. — Я гадаю, нам треба починати.
Каррас нахмурився.
— Тобто як? Оце зараз?
— Гадаю, що так.
— А ви не хотіли б спершу ознайомитися з історією хвороби?
— Навіщо?
Каррас збагнув, що не має чого відповісти. І відвів погляд від тих бентежних очей.
— Гаразд, отче, — сказав він. Одягнув дощовика й рушив до виходу. — Зараз усе принесу.
Карл кинувся вслід, випередив Карраса й відчинив йому вхідні двері. Вони обмінялися короткими поглядами, і Каррас вийшов у дощову ніч. Меррін подивився на Кріс.
— Я мав би запитати у вас. Ви не проти, щоб ми почали відразу?
Вона весь час спостерігала за ним, відчуваючи неабияке полегшення від його рішучості, цілеспрямованості й упевненості, що увірвалися в цей дім, мов ясний сонячний день.
— Ні, я тільки рада, — вдячно відповіла вона. — Але ж ви, мабуть, такі втомлені, отче Меррін.
Старий священик помітив, як вона стурбовано зиркнула нагору, де біснувався демон.
— Хочете випити кави? — запитала вона голосом, у якому відчувались і наполегливість, і благання. — Вона гаряча й щойно зварена. Вип’єте трішки?
Меррін зауважив, як вона нервово стискала й розтискала пальці, а також побачив чорні кола довкола її очей.
— Так, вип’ю, — погодився він. — Дякую вам. — Щось тяжке було обережно відсунуте вбік, діставши команду зачекати. — Якщо вам не важко.
Кріс повела його на кухню, і невдовзі він уже стояв, притулившись до плити, тримаючи в руках кухлик чорної кави. Кріс дістала пляшку бренді.
— Додати вам до кави, отче? — запитала вона.
Меррін схилив голову й подивився без жодної емоції на кухлик із кавою.
— Ну, лікарі мені цього не радять, — сказав він, — але моя воля, дякувати Богу, слабка.
Кріс закліпала очима, не зовсім певна, що він цим хотів сказати, аж поки не побачила його усміхнені очі. Він простягнув їй кухлик.
— Так, дякую вам.
Кріс додала, усміхаючись, бренді.
— Яке гарне у вас ім’я, — сказав їй Меррін. — Кріс Макніл. Це ж не псевдонім?
Наливаючи бренді до своєї кави, Кріс похитала головою.
— Ні, я справді не Сейді Ґлатц із «сім’ї» Менсона[10].
— Дякувати Богу за це, — пробурмотів Меррін, опустивши очі.
Кріс лагідно всміхнулася й сіла.
— А ім’я Ланкестер, отче? Таке незвичне. Вас назвали на чиюсь честь?
— Мабуть, на честь якогось торгового корабля, — пробурмотів Меррін, дивлячись кудись у простір. Відсьорбнув трохи кави, а тоді сказав: — Або мосту. Так, гадаю, на честь мосту. — Подивившись на Кріс, він додав із ледь помітною усмішкою: — Інша річ — Деміен. Як же мені хотілося б мати подібне ім’я. Таке чудове.
— А звідки воно походить, отче? Це ім’я?
— Так звали священика, що присвятив своє життя опіці над прокаженими на острові Молокай. Пізніше він заразився сам. — Меррін подивився вбік. — Гарне ім’я, — додав він знову. — З таким ім’ям я міг би погодитися навіть на прізвище Ґлатц.
10
Cузан Деніз Аткінз (Сейді Ґлатц, або Сексі Сейді), засуджена за участь у восьми вбивствах. Ґлатц (