— Я подумав, що вам було б варто вбрати це під сутану, отче, — сказав він, подаючи светра. — Часом у її кімнаті стає страшенно холодно.
Меррін подивився на светра й торкнувся його пальцями.
— Це дуже дбайливо з вашого боку, Деміене. Дякую вам.
Каррас узяв із дивана Меррінову сутану й дивився, як той натягає через голову светра. І тільки тепер, спостерігаючи за цими буденними, прозаїчними діями, він цілком зненацька відчув, якою разючою силою впливу наділений цей чоловік, ця мить, ця загусла тиша в будинку, що тисне на нього своїм тягарем, позбавляючи можливості дихати й погрожуючи розтрощити його такий міцний і реальний світ. Він раптом усвідомив, що хтось висмикує з його рук сутану. Меррін. Він уже вбирав її на себе.
— Вам відомі правила екзорцизму, Деміене?
— Так.
Меррін почав застібати сутану.
— Особливо важливо пам’ятати, що слід уникати розмов із демоном.
«З демоном!» — подумав Каррас. Сказано так буденно. Його це просто вразило.
— Ми можемо запитувати про те, що стосується справи, — сказав Меррін. — А все поза цим загрожує небезпекою. Величезною. — Він узяв із рук Карраса стихаря й почав натягати його на сутану. — Особливо старайтеся не слухати того, що він говоритиме. Демон підступний. Він буде брехати, щоб нас заплутати, але також змішуватиме брехню з правдою, щоб болючіше нас уразити. Це психологічна атака, Деміене. І дуже потужна. Не слухайте його. Пам’ятайте про це. Не слухайте.
Коли Каррас подавав йому єпітрахиль, екзорцист запитав:
— Чи є ще щось, про що ви хотіли б запитати, Деміене?
Каррас похитав головою.
— Ні. Але гадаю, було б корисно розповісти вам усе про різних особистостей, що їх являла Реґана. Досі їх було, здається, три.
Поправляючи на плечах єпітрахиль, Меррін спокійно уточнив:
— Є тільки один. — Тоді він узяв примірники «Римського ритуалу» і передав один Каррасові. — Літанію до всіх святих ми пропустимо. Ви маєте святу воду, Деміене?
Каррас витягнув із кишені маленьку закорковану пляшечку. Меррін узяв її, а тоді спокійно кивнув на двері.
— Прошу йти першим, Деміене.
Нагорі, біля входу до Реґаниної спальні, їх уже напружено чекали Шерон і Кріс. Убрані в теплі светри й куртки, вони повернулися на звук дверей, що відчинялися, і побачили Мерріна й Карраса, які врочистою ходою наближалися до сходів. Разючий у них вигляд, подумала Кріс: високий худорлявий Меррін і Каррас із темним, немовби висіченим зі скелі обличчям, що так контрастувало з невинною білиною стихаря. Вона дивилася, як вони поволі піднімалися сходами, і хоча її раціональний розум переконував, що вони не наділені якимись надприродними силами, та все ж відчувала дивовижне й глибоке зворушення, коли щось нашіптувало душі, що такі сили в них, можливо, є. Вона відчула, як пришвидшено закалатало серце.
Біля дверей до кімнати єзуїти зупинилися. Каррас нахмурився, побачивши Кріс у светрі й куртці.
— Ви хочете зайти?
— Гадаєте, не варто?
— Не треба, будь ласка, — наполіг Каррас. — Ні. Це буде помилка.
Кріс подивилася запитливо на Мерріна.
— Отцеві Каррасу ліпше знати, — спокійно мовив екзорцист.
Кріс знову подивилася на Карраса. Опустила голову.
— Гаразд, — зронила сумовито. Тоді притулилася спиною до стіни. — Я почекаю тут.
— Яке середнє ім’я вашої доньки? — запитав Меррін.
— Тереза.
— Яке гарне ім’я, — тепло мовив старий священик. Він якусь мить заспокійливо дивився на Кріс, а коли повернувся й поглянув на двері до спальні Реґани, Кріс знову відчула ту напругу, ту загуслу пітьму, що скрутилася, мов гадюка, кільцями там. У спальні.
За цими дверима.
Меррін кивнув.
— Гаразд, — м’яко мовив він.
Каррас відчинив двері й мало не відсахнувся від смороду та крижаного холоду.
У кутку кімнати сидів на стільці, загорнувшись у вилинялу мисливську куртку із зеленої овчини, Карл. Він очікувально глянув на Карраса, що швидко перевів погляд на демона в ліжку, чиї блискучі очі дивилися повз нього в коридор. Вони вп’ялися в Мерріна.
Каррас підійшов до підніжжя ліжка, а Меррін, високий і стрункий, поволі наблизився збоку, зупинився й поглянув у сповнені ненависті очі. У кімнаті повисла задушлива тиша. Тоді Реґана облизала хижим почорнілим язиком свої потріскані й розпухлі губи. Здалося, ніби хтось розгладжує рукою зіжмаканий пергамент.
— Ну, зарозумілий мерзотнику! — гарикнув демонічний голос. — Нарешті! Нарешті ти прийшов!
Старий священик підняв руку й перехрестив ліжко, а тоді все, що було в кімнаті. Потім відвернувся й відкоркував пляшечку зі святою водою.